Тунель - Бернгард Келлерман
Та саме цієї миті худорлявий диригент скинув над головою руки, несамовито ними потряс, і в тих руках немовби прокинулася зненацька надлюдська сила: оркестр загримів і раптово змовк.
Лавина оплесків прокотилася залою, глухо відлунюючи в найдальших кутках гігантської будівлі. Аллан зітхнув, випростався в кріслі й хотів був устати. Але він помилився — внизу дерев'яні духові інструменти вже почали адажіо. З сусідньої ложі ще долинули останні слова якоїсь розмови: «...двадцять процентів дивіденду, чоловіче! Це справжнє діло, другого такого блискучого...»
І Аллан мусив нишком сісти. Він знов почав розглядати не зовсім зрозумілу йому конструкцію ярусу лож. А його дружина, сама молода піаністка, навпаки, всім своїм єством віддалася музиці. Поряд з чоловіком Мод здавалася маленькою і тендітною. Її гарненьку чорняву голівку мадонни підпирала рука в білій рукавичці, а рожеве прозоре вушко вбирало хвилі звуків, що линули знизу, згори, звідусіль. Могутнє бриніння, що ним ці дві сотні інструментів сповнювали повітря, стрясало кожний нерв у її тілі. Невидющий погляд широко розплющених очей дивився у далечінь. Мод була така збуджена, що на її ніжних, гладеньких щоках повиступали кругленькі червоні плями.
Ніколи ще, здавалося Мод, вона не сприймала музику так глибоко, ніколи ще взагалі не чула такої музики. Проста мелодія, ледь уловимий побічний мотив викликали в її душі досі незнане раювання. Один-однісінький звук відкривав у ній невідому, приховану артерію щастя, і те щастя, яскраво бризнувши, осліплювало зсередини все її єство. Ця музика пробуджувала почуття найсвітлішої радості й краси! Навіяні музикою видіння, осяйні й променисті, були чарівніші від будь-якої дійсності.
Життя в Мод було таке саме просте, звичайне, як і її образ. Не ставалося в ньому ні великих перемін, ні особливих, примітних подій,— воно скидалося на життя тисяч інших молодих дівчат та жінок. Народилася Мод у Брукліні, де її батько держав друкарню, виховувалася в одному маєтку серед пагорбів Беркшіру, оточена турботами й ласкою матері, вродженої німкені. Мод дістала добру шкільну освіту, два роки слухала лекції на літніх учительських зборах, напхала свою маленьку голівку силою всіляких знань та премудростей, щоб їх потім забути. Хоч вона й не мала особливого хисту до музики, а все ж брала уроки гри на роялі й завершувала свою музичну освіту в найкращих учителів Мюнхена та Парижа. Мод багато їздила з матір'ю (батько рано помер), захоплювалася спортом і, як усі молоді дівчата, кокетувала з юними кавалерами. Замолоду вона плекала одну мрію, про яку тепер уже й не згадувала. Архітекторові Хоббі, що до неї сватався, Мод відмовила,— вона любила його не більше, ніж товариша, й вийшла заміж за інженера Мака Аллана, бо він їй подобався. Ще до заміжжя Мод померла її старенька мати; дівчина дуже її любила й гірко тужила за нею. На другому році подружнього життя в Мод знайшлася дитина, дівчинка, яку вона просто обожнювала. Оце й усе. Мод мала двадцять три роки й була щаслива.
Поки вона в солодкому забутті втішалася музикою, у ній ожив, немов завдяки чарам, цілий букет спогадів; вони ніби самі собою змінювали один одного, були всі на диво виразні, незвичайні й важливі. Власне життя раптом здалося Мод таємничим, глибоким і багатим. Вона бачила перед собою риси старенької матері, зігріті рідним, живим теплом і добротою, але відчувала не смуток, а лише радість і невимовну любов. Так ніби мати була ще жива. Водночас перед зором Мод постав краєвид у Беркшірі, де вона малою дівчинкою часто каталася на велосипеді. Але тепер цей краєвид повивала загадкова краса й небачене сяйво. Мод згадала Хоббі, і ту ж мить перед її очима з'явилася дівоча кімната, повна книжок. Побачила Мод і себе — вона сиділа за роялем і грала вправи. Та відразу після цього знову зринув образ Хоббі. Він сидів поруч неї на лавці край тенісного майданчика, на який уже впали сутінки, і виднілися лише білі лінії кортів. Хоббі закинув ногу на ногу, поплескував ракеткою по носку свого білого черевика і про щось розповідав. Мод бачила себе, бачила, як вона всміхається, слухаючи безглузду балаканину закоханого Хоббі. Та потім бадьорий, пустотливий, трохи насмішкуватий пасаж розвіяв образ Хоббі й викликав у її пам'яті спогад про той веселий пікнік, на якому вона вперше зустріла Мака. Мод саме гостювала в Буффало у Ліндлеїв. Було літо. У лісі стояли дві машини, а всього їх приїхало душ двадцять — чоловіків, жінок, дівчат. Мод виразно бачила кожне обличчя. День видався спекотний, чоловіки поскидали піджаки, земля під ногами аж пашіла. Вирішили зварити чай, і Ліндлей вигукнув: «Маку, чи не розпалили б ви вогнище?» А той відповів: «All right!» [2] I Мод здавалося тепер, що вона вже тоді полюбила його голос — глибокий, приємний голос, який ішов із самих грудей. І ось вона бачить, як Мак розкладає багаття. Як мовчки, всіма забутий, збирає і ламає хмиз, як він працює! Мод бачить, як він, підкачавши рукава, сідає навпочіпки перед багаттям, обережно роздмухує вогонь, і раптом вона помічає на правій руці в нього блідо-голубе татуювання: два схрещені молотки. Вона каже про це Грейс Гордон. І Грейс Гордон (та сама, в якої недавно стався сімейний скандал) здивовано подивилася на неї і промовила: «Don't you know, my dear?» [3] А тоді розповіла Мод про те, що в дитинстві Мак Аллан працював коногоном на шахті «Дядько Том», а також про одну романтичну юнацьку пригоду цього засмаглого, всіяного ластовинням хлопця. А він сидів навпопічки, не звертаючи уваги на людей, що весело базікали довкола, роздмухував багаття, і в ту хвилину Мод його покохала. Звичайно, саме в ту хвилину,— тільки й досі, до сьогодні, вона цього не усвідомлювала. І тепер Мод усією душею віддалася своєму почуттю до
