Викрадачі - Елізабет Костова

теплій дорожній одежі, яка прямує вузькою вуличкою до віддаленої купи домівок. Там теж хтось запалює лампу, нахилившись до вогнища, людська постать ледь бовваніє поза далеким віконцем. Жінка, що йде вуличкою, тримається гордовито, та й одягнена вона не в подертий фартух, взута не в дерев’яні черевики — сабо, що їх зазвичай носять селяни. На темно-синьому тлі снігу вирізняються її манто та довгі спідниці. Тепла шапка, облямована хутром, затуляє все обличчя, окрім білої смужки щоки. На прузі її сукні — геометричний візерунок ніжно-блакитного кольору. Жінка віддаляється, а в руках у неї згорточок, щось щільно закутане, немов для захисту від холоду. Дерева, оточивши дорогу, простягають до неба закляклі гілки. На лавці перед останньою на вулиці хатою хтось залишив червону тканину — може, хустку, а може, невеличку скатертину, — і це єдина яскрава цяточка. Жінка чимдуж прямує далі й далі від центру села, затуляючи свій згорточок ліктями, долонями в рукавичках. Її чобітки клацають по льоду, який ще трапляється на дорозі. Темрява густішає, й у цій темряві ледь помітна пара, що йде від дихання жінки. Вона запинається щільніше, вона захищає свою ношу, вона поспішає. Чи то залишає село, чи квапиться дістатися однієї з останніх хатин на цій вуличці?

Невідомо це й єдиному спостерігачеві, та йому і байдуже. Більшу частину того дня він працював: наносив мазками огорожі й стіни будинків на вулиці, вимальовував уперті дерева, вимірював очима дорогу, вичікуючи останні десять хвилин перед заходом зимового сонця. Жінка з’явилася тут раптово, проте він і її змалював на полотні — швидко, не минаючи подробиць її вбрання, вже в напівтемряві вимальовуючи пензлем контур її шапки й те, як вона нахиляється вперед, щоб зігрітися, а чи ховаючи свій згорточок. Гарна несподіванка, хто б вона не була! Це якраз те, чого йому бракувало — саме той рух, якого він потребував, аби заповнити центральний відтинок вулички, вкритий віспинами потемнілого снігу. Художник давно вже пішов звідти й працює тепер тільки вдома: він уже старий, у нього болять руки й ноги, якщо малює на морозі більше п’ятнадцяти хвилин, — тобто тепер він може лише уявляти, як вона важко дихає, як переступає по дорозі, як хрупотить сніг під гострими підборами її чобіт. Він уже старий, хворий, але на хвилину йому хочеться, щоб вона обернулася та подивилася йому в очі. Він уявляє, що волосся в неї довге й чорняве, губи кармінові, а очі — великі й стомлені.

Але вона так-таки й не обертається, а він відчуває радість від того. Вона потрібна йому такою, як є. Нехай так і йде невпинно в далечінь крізь сніжний тунель його полотна, з прямою спиною, з вишуканими оборками важких спідниць, притискаючи до себе свій згорточок. Ця жінка справжня, вона дійсно поспішає, але водночас він зупинив її назавжди. Він заморозив її поспіх. Вона — справжня жінка, і тепер вона — картина.

Розділ 1

Марлоу

Мені зателефонували стосовно Роберта Олівера в квітні 1999 року, менше ніж за тиждень по тому, як у Національній галереї[2] він вгородив ножа в картину з колекції XIX століття. Був вівторок, один з тих жахливих ранків, що час від часу трапляються у Вашингтоні вже після того, як весна забуяла й навіть спекотно — аж зненацька безжалісний град, похмуре небо, перекоти грому вмить схололому повітрі. А ще так збіглося, що саме минув тиждень після різанини в Колумбайнській середній школі в Літлтоні, штат Колорадо.[3] Я все ще не переставав міркувати про ту подію, як думав про неї, гадаю, кожний психіатр у нашій країні. Уявляв собі, наче в мене в кабінеті повно таких молодиків з рушницями-обрізами в руках, з диявольською ненавистю в душі. Як же ми змогли занапастити їх, та — більше того — їхніх безневинних жертв? Того ранку мені здавалося, що несамовита негода злилася разом зі скорботою усієї країни.

Коли задзвонив телефон, на тому кінці пролунав голос мого друга й колеги, доктора Джона Ґарсіа. Джон — чудова людина й чудовий психіатр, ми з ним навчалися разом у школі, а тепер він частенько запрошує мене до ресторану, який обирає на власний смак, і майже ніколи не дозволяє мені розплачуватися. Він працює в приймальному відділенні та лікує хворих у стаціонарі однієї з найбільших вашингтонських лікарень. Відвідує він і приватних пацієнтів, так само, як і я.

Цього разу Джон говорив, що хоче скерувати до мене, передати під мій нагляд одного хворого, і я чув хвилювання в його голосі.

— У цього хлопця, здається, важкий випадок. Не знаю, чи ти з ним упораєшся, але краще, аби він був під твоїм наглядом у «Ґолденґров». Здається, він художник, який досяг успіху… минулого тижня його заарештували, а згодом привезли до нас. Він неговіркий, а ми йому не дуже сподобалися, як і наша лікарня. Звуть його Роберт Олівер.

— Чув дещо, але з його роботами не знайомий, — зізнався я. — Пейзажі, портрети — здається, два чи три роки тому він був на обкладинці «АРТньюс».[4] А що він такого накоїв, що його заарештували?

Я обернувся до вікна й стояв, дивлячись, як град падає, немов коштовні білі камінці, на обгороджену стінами галявинку за будинком, на побиту магнолію. Трава була вже зелена-зелена, і на якусь мить сонячні промені сяйнули на всій змокрілій галявинці, а потім знову пішов рясний град.

— Він намагався пошкодити картину в Національній галереї. Ножем.

— Картину? Не людину?

— Бачиш, у залі начебто взагалі нікого не було в ту мить, проте охоронець увійшов і побачив, як той кинувся до картини.

— Він чинив опір? — я дивився, як град посипає яскраву траву.

— Так. Він зрештою кинув ніж, але схопив охоронця за боки й мало не витряс із нього душу. Дужий чоловік. А тоді зупинився й чомусь дозволив просто вивести себе звідти. Керівництво музею досі не може вирішити, чи висувати звинувачення в нападі, чи ні. Я гадаю, вони облишать цю справу, але Олівер міг ускочити в неабияку халепу.

Я знов обвів поглядом галявинку.

— Картини, що зберігаються в Національній галереї, належать державі, так?

— Авжеж.

— А що за ніж у нього був?

— Звичайний складаний кишеньковий ніж. Нічого особливого, проте шкоду він міг заподіяти неабияку. Був дуже збуджений, гадав, що здійснює якийсь героїчний вчинок, а потім у поліційному відділку зламався, сказав, що кілька діб уже не спав, навіть трохи поплакав. Його привезли до психіатричної лікарні, до відділення невідкладної допомоги, і я його прийняв, — Джон