Харитя - Михайло Михайлович Коцюбинський
- Чому ти не спиш, доню? - питає мати.
- Так… я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав їм полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд своє крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо сяє на бiлiй головцi дiвчинки, всмiхається до нових червоних кiсникiв, гуляє по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.
Харитя спить солодким сном.
III
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя. Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок. Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже:
- Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи.
- Iди, доню, та не барись..
Iде Харитя селом, i якось їй чудно. Нiколи не ходила вона сама так далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечiнь на чудовий краєвид. I справдi було гарно на нивi, несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi. Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь, широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнiє просо. Межи зеленими килимами бiлiє гречка, наче хто розiслав великi шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, лунає в повiтрi весела пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i польових квiток. I добре Харитi на нивi, ї страшно. Стала вона й не знає, чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний краєвид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i розтулила свої бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою квiточки та йшла все далi. Аж ось i їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi, шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько… Аж ось щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач збирається Харитi, пiт великими краплями падає на землю, а бiдна дiвчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку, глянула.навкруги - i страх обхопив її. Адже вона одна на нивi! Ану, який страх вискочить iз жита й задушить її! Раптом - фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кiлька ступнiв своє тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi. Однiєю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло. Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати.
Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла їх, знов нагадала недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижатiї жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму!
Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали її i глянули одна на одну.
- Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела очi на молодиць i засоромилась.
- Жну… мати слабi лежать… нема кому хлiб вижати… з голоду згинемо зимою… В голосi її тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну.
- Бiдна ж ти, дитино, бiдна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги, наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодицi кинулися до неї.
- Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квiточко!
Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали.
- Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що має таку добру дитину…
Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя йшла i тихо хлипала.
IV
Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодної смертi.
Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
- Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i поможе зiбрати хлiб? Хiба не на моє вийшло?..
Липень 1891, с. Лопатинц
This file was created with BookDesigner program [email protected] 02.07.2008
Оглавление I II III IV
