У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
Або ось хоча б Р., англієць, який шість місяців на рік жив з батьками у Патні й шість — у Франції. У Франції він випивав по чотири літри вина на день і по шість літрів щосуботи. Якось він добувся аж до Азорських островів, оскільки вино там дешевше, ніж будь-де в Європі. Р. був тендітним, домашнім створінням, ніколи не бешкетував, ні з ким не сварився й ніколи не бував тверезим. До полудня він лежав у ліжку, а потім до півночі сидів у своєму кутку бістро, тихо й методично заливаючи у себе вино. При цьому він розповідав своїм тонким жіночим голосом про старовинні меблі. Крім мене, Р. був єдиним англійцем на весь квартал.
Було й чимало інших людей, життя яких не поступалося ексцентричністю: мсьє Жуль, румун, у якого було скляне око, але він цей факт заперечував, лімузенський каменяр Фюре, скнара Руколь — він, утім, помер ще до мого приїзду, — старий Лоран, продавець килимів, що ставив свій підпис, звіряючись з клаптиком паперу, який завжди носив у кишені. Якби мати час, було б цікаво написати їхні біографії. Я ж розповідаю про мешканців нашого кварталу не лише із самої цікавості, але тому, що всі вони є частиною більшої історії. Я пишу про бідність, і вперше зустрівся з нею саме в цих нетрях. Це місце, разом з його брудом і дивакуватим життям, було першим наочним уроком бідності, який потім став тлом для всіх моїх подальших досвідів. Саме тому я спробую дати бодай якесь уявлення про те, як у цих нетрях жилося.
Розділ 2
Про життя у кварталі. Наприклад, наше бістро при вході в «Отель де Труа Муано». Маленька напівпідвальна кімната з цегляною підлогою, просоченими вином столами й світлиною похоронної процесії, підписаною «Credit est mort[7]». Підперезані червоним працівники, що ріжуть сосиски великими складаними ножами, чарівна, з обличчям розумної корови оверньська[8] селянка мадам Ф., що цілий день п'є малагу[9] «для шлунку», гра в кості на аперитиви, пісні «Про полуницю й малину[10]» й про Мадлен[11], що хоче знати «Comment épouser ип soldat, moi qui aime tout le régiment[12]?», і привселюдні відверті пестощі. Половина готелю збиралася у бістро вечорами. У Лондоні годі було знайти настільки веселий паб.
У бістро точилися дуже дивні розмови. Як приклад наведу вам розповідь Шарлі, одного з місцевих незвичайних персонажів.
Шарлі був молодик з порядної родини, з хорошою освітою, але втік із дому й жив на грошові перекази, які йому час від часу присилали. Уявіть собі рожевого, зі свіжими щічками і м'яким каштановим волоссям маленького милого хлопчика, з надміру червоними й вологими, як вишні, губами. У нього невеличкі ніжки, неймовірно короткі ручки, на пальцях ямочки, як у малюка. Коли він говорив, то підтанцьовував і підстрибував, наче був надто щасливим і надто сповненим життя, щоб зупинитися бодай на мить. Третя година по обіді, і в бістро немає нікого, крім мадам Ф. і одного-двох безробітних. Але Шарлі байдуже, з ким говорити, якщо він може говорити про себе. Він декламує, як оратор на барикаді, перекочуючи слова на язиці й жестикулюючи короткими руками. Маленькі поросячі очиці виблискують ентузіазмом. Його вигляд чомусь викликає глибоку відразу.
Він говорить про любов — це його улюблена тема.
«Ah, l'amour, l'amour! Ah, que les femmes m'ont tué[13]! Ha жаль, messieurs et dames[14], жінки — моя погибель, погибель без жодної надії. У двадцять два я цілковито виснажений і зневірений. Але чого я тільки не навчився, в які тільки безодні мудрості я не зазирнув! Наскільки це велично — здобути справжню мудрість, стати цивілізованою людиною в найвищому сенсі цього слова, стати raffinée, vicieux[15], — і так далі, і таке інше.
Messieurs et dames, я бачу, що вам сумно. Ah, mais la vie est belle[16], немає чого сумувати. Веселіше, я благаю вас!
Наліймо з Самозу віна
Й забудьмо сей сумний сюжет[17]!
Ah, que la vie est belie[18]! Послухайте, messieurs et dames, з висоти свого досвіду я розповім вам про любов. Я поясню вам, що таке справжня любов, — що є справжньою чуттєвістю, вищим, найбільш витонченим задоволенням, відомим лише цивілізованій людині. Я розповім вам про найщасливіший день мого життя. Шкода, але час, коли я міг пізнати таке щастя, для мене вже минув. Минув назавжди — сама можливість, навіть бажання цього щастя, минули.
Отож, слухайте. Це було два роки тому. Мій брат навідався до Парижа — він юрист, — і мої батьки наказали йому знайти мене й запросити на обід. Ми ненавидимо одне одного, я і мій брат, але він вирішив не сперечатися з батьками. Ми пообідали, й під час обіду він упився трьома пляшками бордо. Я відвіз його назад до готелю, купив дорогою пляшку бренді, й коли ми доїхали, дав йому випити ще склянку, сказавши, що це його протверезить. Він випив і одразу звалився, ущент п'янючий. Я підняв його й привалив спиною до ліжка, а тоді пройшовся по кишенях. Там були одинадцять сотень франків, і з ними я поквапився сходами вниз, застрибнув у таксі й утік. Брат не знав моєї адреси, тож я був у безпеці.
Куди йде людина, маючи гроші? До борделю, звичайно. Але ж ви не думаєте, що я збирався витрачати свій час на якусь вульгарну розпусту, гідну хіба землекопів? Забудьте, я ж цивілізована людина! Я був витончений, exigeant[19], ви розумієте, з тисячею франків у кишені. Уже була північ, доки я знайшов те, що шукав. Я здибався з метким вісімнадцятирічним юнаком, вбраним еп smoking[20] і зі стрижкою à l'américaine[21], і ми розмовляли в тихому бістро подалі від бульварів. Ми чудово розуміли один одного, той юнак і я. Ми говорили про те й про се, обмірковуючи способи розважитися. Незабаром ми взяли таксі й рушили.
Таксі зупинилося на вузькій безлюдній вуличці з єдиним газовим ліхтарем, що мерехтів удалині. Серед
