У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл

Першого дня, надто млявий, щоб шукати роботу, я позичив вудку й пішов рибалити на Сену, використовуючи мух як наживку. Я сподівався наловити щось на обід, але, звісно, мені це не вдалося. У Сені купа плотви, але вона порозумнішала за час облоги Парижа, й відтоді ніхто не міг її зловити інакше як у сіті. Наступного дня я думав закласти своє пальто, але до ломбарду було надто далеко йти, тож я залишився в ліжку, читаючи «Мемуари Шерлока Голмса». Це все, на що я почувався спроможним без їжі. Голод заганяє тебе у геть безхребетний, безмозкий стан, що найбільше подібний на наслідки грипу. Неначе ти перетворюєшся на медузу чи з тебе викачали всю кров і замінили її на теплу воду. Мій головний спогад про голод — цілковита млявість. Це, а також потреба постійно й часто спльовувати, причому слина стає зовсім білою і шерстистою, схожою на виділення личинки пінниці[62]. Я не знаю, чому так відбувається, але це помічають усі, хто не їсть кілька днів.

Третього ранку я почувався значно краще. Я зрозумів, що маю негайно щось зробити, й вирішив піти попросити Бориса поділитися зі мною його двома франками, принаймні на день чи два. Коли я прийшов, Борис лежав у ліжку й був неймовірно розлюченим. Щойно я увійшов, він вибухнув, мало не задихаючись:

— Він забрав їх, паскудний злодій! Він забрав їх!

— Хто, що забрав? — запитав я.

— Єврей! Забрав мої два франки, пес, злодій! Він пограбував мене, доки я спав!

Як з'ясувалося, минулого вечора єврей рішуче відмовився платити щоденні два франки. Вони сперечалися і сперечалися, й зрештою єврей погодився дати грошей. Він зробив це, за словами Бориса, у якнайобразливіший спосіб, вибухнувши тирадою про те, який він добрий, і вимагаючи принизливої вдячності. А тоді вранці поцупив гроші, доки Борис ще спав.

Це був шок. Я страшенно засмутився, оскільки дозволив своєму шлункові сподіватися на їжу, а це величезна помилка, коли ти голодний. Втім, Борис, на моє здивування, був далекий від розпачу. Він сів на ліжку, запалив люльку й оцінив ситуацію.

— Тепер слухай, топ аті, ми таки справді у скруті. У нас тільки двадцять п'ять сантимів, і я не думаю, що єврей ще колись заплатить мені два франки. У будь-якому разі, його поведінка стає нестерпною. Ти не повіриш, але однієї ночі він мав нахабство привести сюди жінку, доки я спав на підлозі. Мерзенна тварина! І маю сказати тобі навіть гірше. Єврей збирається вшитися звідси. Він заборгував орендну плату за тиждень і хоче не заплатити, водночас підставивши мене. Якщо єврей втече, я залишусь без житла і патрон забере мою валізу як плату за оренду, хай йому біс! Ми маємо вдатися до сильного ходу.

— Гаразд, але що ми можемо вдіяти? Хіба закласти наші пальта й дістати трохи їжі.

— Ми так, звісно, й зробимо, але спочатку я маю винести свої пожитки з цього будинку. Тільки подумати, що вони заберуть мої світлини! Отож, у мене є план. Я збираюся випередити єврея й вшитися першим. Foutre Іе camp[63] — відступити, розумієш. Думаю, це правильний хід, еге ж?

— Але, любий Борисе, як це можна зробити вдень? Тебе ж упіймають.

— Ну, тут, звісно потрібна стратегія. Наш патрон пильнує, щоб мешканці не вислизали, не заплативши оренду, він з цим уже стикався. Сидячи на прохідній, вони разом із дружиною чергують увесь день, — які тільки скнари ці французи! Однак я придумав спосіб, як це зробити, якщо ти мені допоможеш.

Я був не в найкращому гуморі, щоб допомагати, але запитав у Бориса, що в нього за план. Він пояснив усе дуже детально.

— Отож, слухай. Ми маємо закласти наші пальта. Спочатку сходи до себе й принеси своє пальто. Тоді повертайся сюди й забери моє, щоб винести його під своїм. Віднесеш їх у ломбард на вулиці де Фран Буржуа. За обидва ти отримаєш двадцять франків, якщо пощастить. Тоді йди на берег Сени, набери в кишені камінців, принеси їх сюди й поклади їх у мою валізу. Розумієш задум? Я загорну стільки своїх речей у газету, скільки зможу, й піду запитаю в патрона дорогу до найближчої пральні. Я поводитимуся зухвало й буденно, як розумієш, і, звісно, патрон подумає, що в згортку брудний одяг. Якщо ж він щось запідозрить, як він завжди робить, цей підлий негідник, то підніметься до мене в кімнату й спробує підняти валізу. Відчувши вагу камінців, він подумає, що валіза досі повна. Стратегія, еге ж? Тоді я повернуся й винесу інші свої речі в кишенях.

— А як же валіза?

— А що валіза? Ми її залишимо. Жалюгідна штукенція, коштує десь двадцять франків. Крім того, під час відступу завжди доводиться щось залишати. Згадай Наполеона на Березині[64]! Він залишив цілу армію.

Борис був настільки задоволений своїм планом (він називав його ruse de guerre[65]), що майже забув про голод. Головну проблему — йому більше не буде де спати після втечі — він проігнорував.

Спочатку ruse de guerre спрацювала добре. Я сходив додому за своїм пальтом (це вже дев'ять кілометрів на порожній шлунок) і успішно виніс пальто Бориса. А тоді з'явилася перешкода. Касир у ломбарді, бридкий, похмурий, надокучливий, невисокого зросту чоловік — типовий французький службовець — відмовився приймати пальта, оскільки вони не були запаковані. Він наполягав, що речі треба здавати запакованими або у валізу, або в картонну коробку. Це зіпсувало весь план, оскільки в нас не було коробки й за двадцять п'ять сантимів ми не могли її купити.

Я повернувся й повідомив Борису погані новини.

— Merde! — вилаявся він. — Це ускладнює справу. Що ж, можна, однак, щось придумати. Покладемо пальта у валізу.

— Але як ми пронесемо валізу повз патрона? Він сидить майже під самими дверима прохідної. Це неможливо!

— Як ти легко впадаєш у розпач, топ аті! Де твоя англійська завзятість, про яку я читав? Відвага! Ми все зможемо.

Борис трохи подумав, а тоді вигадав новий хитрий план. Найбільшою проблемою було відволікти увагу патрона принаймні на п'ять секунд, щоб ми могли прослизнути з валізою. Так склалося, що у патрона була лише одна слабина — він