У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл

— У такому-то, пане, — відповідав офіціант.

— Доблесний полк! Я інспектував його в 1912-му. До речі, я ненароком забув удома гаманець. Російський офіцер, я знаю, не відмовить мені у трьох сотнях франків.

Якщо в офіціанта були три сотні, він їх віддавав і, звісно, ніколи більше не бачив. Герцог чимало нажився у такий спосіб. Офіціанти, мабуть, не дуже заперечували проти такого ошуканства. Герцог є герцог, хай і у вигнанні.

Саме від одного зі своїх російських біженців Борис почув дещо, що обіцяло принести прибуток. Через два дні після того, як ми заклали пальта, він з дуже таємничим виглядом запитав:

— Скажи мені, топ аті, чи є в тебе політичні погляди?

— Ні, — відповів я.

— У мене теж немає. Усі ми, звісно, патріоти, але хіба Мойсей не говорив щось про зиск з єгиптян? Ти ж англієць, мав читати «Біблію». Я що хотів запитати, ти не проти заробити грошей у комуністів?

— Ні, авжеж.

— Тоді слухай. Схоже, що в Парижі діє таємне російське товариство, яке може дещо зробити для нас. Вони комуністи, ба більше, більшовицькі агенти: вони виходять на зв'язок з росіянами у вигнанні й намагаються навернути у більшовизм. Мій приятель приєднався до цього товариства, й він вважає, що вони допоможуть нам, якщо ми до них звернемося.

— Але що вони можуть зробити для нас? У будь-якому разі, вони не допомагатимуть мені, я ж не росіянин.

— У тому й річ. Вони кореспонденти московської газети й хочуть якихось статей про англійську політику. Якщо ми швидко на них вийдемо, то вони можуть запропонувати тобі гонорар за написання статей.

— Мені? Але ж я нічого не тямлю в політиці.

— Merde! Вони теж. Хто взагалі розуміється на політиці? Це просто. Тобі лише треба переписати щось з англійських газет. Хіба у Парижі немає «Дейлі Мейл[72]»? Перепиши звідти.

— Але ж «Дейлі Мейл» — це газета консерваторів. Вони ненавидять комуністів.

— Так, але ти пиши протилежне тому, що в «Дейлі Мейл», і не помилишся. Ми не можемо втратити такого шансу, топ аті. Це нагода заробити сотні франків.

Мені ця ідея геть не сподобалася, бо французька поліція дуже жорстоко обходилася з комуністами, особливо якщо вони були іноземцями, а я вже й так був під підозрою. Кілька місяців тому детектив побачив мене на виході з редакції комуністичного тижневика, і я мав чимало неприємностей з поліцією. Якби вони запідозрили мене у причетності до цього таємного товариства, то могли б і депортувати. А проте нагода була надто хорошою, щоб її проґавити. Того полудня приятель Бориса, теж офіціант, провів нас на зустріч. Я не пам'ятаю назви, але це була обшарпана вулиця на південь від Сени, десь у районі Палати депутатів. Приятель Бориса наголошував, що треба бути вкрай обережними. Ми тинялися туди-сюди вулицею, пройшовши повз двері, в які мали зайти, — це була пральня, — і потім повернулися назад, спостерігаючи за вікнами й вітринами кав'ярень. Якщо хтось знав про цей притулок комуністів, за ним могли стежити, тож якби ми побачили когось бодай трохи схожого на детектива, то розвернулися б і повернулися додому. Я був наляканий, але Борису подобалися ці шпигунські штучки, й він цілком забув, що ми збиралися вести перемови з убивцями його батьків.

Ми впевнилися, що навколо чисто, і швидко прошмигнули у двері. У пральні француженка, яка прасувала речі, сказала, що «російські джентльмени» живуть через подвір'я нагору по сходах. Ми здолали кілька прольотів темними сходами й опинилися на поверсі. Нагорі стояв дужий, похмурого вигляду молодик, що вже починав лисіти. Коли я підійшов, він подивився на мене підозріло, загородив прохід рукою й запитав щось російською.

«Mot d'ordre[73]!» — сказав він різко, коли я не відповів.

Я зупинився, збентежений. Я не очікував, що потрібні якісь паролі.

«Mot d'ordre!» — повторив росіянин.

Приятель Бориса, що йшов позаду, нарешті піднявся й сказав щось російською — чи то пароль, чи то щось пояснив. Похмурого молодика це наче задовольнило, й він пропустив нас у маленьку обшарпану кімнату з матовими вікнами. Це був дуже вбогий кабінет, на стінах висіли пропагандистські плакати з написами російською й велике грубе зображення Леніна. За столом сидів неголений росіянин у сорочці й без піджака, надписуючи адреси на пакунках газет, що купою лежали перед ним. Коли я зайшов, він звернувся до мене французькою із сильним акцентом.

— Це дуже легковажно! — вигукнув він метушливо. — Чому ви прийшли без клунку з пранням?

— Клунку?

— Усі, хто сюди приходять, приносять прання. Тоді здається, що це відвідувачі пральні внизу. Наступного разу принесіть нормальний великий клунок. Ми не хочемо, щоб нас вистежила поліція.

Усе було ще більш змовницьким, ніж я очікував. Борис сів на єдиний вільний стілець, і почалася довга розмова російською. Говорив тільки неголений, похмурий прихилився до стіни, позираючи на мене, неначе досі в чомусь підозрював. Це було доволі химерно — стояти в маленькій таємній кімнатчині з цими революційними плакатами, слухаючи розмову, з якої я не розумів ані слова. Росіяни говорили швидко, із запалом, усміхаючись і знизуючи плечима. Я гадав, про що розмова. Мабуть, вони називають одне одного «батенька», думав я, «голубчік» чи «Іван Алєксандровіч», як персонажі російських романів. І розмова мала бути про революцію. Неголений чоловік мав би твердо сказати: «Ми ніколи не сперечаємося. Полеміка — це буржуазний пережиток. Справи є нашими аргументами». Згодом з'ясувалося, що йшлося не зовсім про це. Вони вимагали двадцять франків — очевидно, членські внески, — й Борис обіцяв заплатити (у нас взагалі було тільки сімнадцять). Зрештою, Борис дістав наш дорогоцінний грошовий запас і віддав п'ять франків.

Після цього похмурий чоловік дивився менш підозріливо й присів на край столу. Неголений почав розпитувати мене французькою, щось занотовуючи на клаптику паперу. Він запитав, чи я комуніст. Я відповів, що підтримую їхні ідеї, але ніколи не вступав до жодної організації. Чи розуміюсь я на політичній ситуації в Англії? Так, звичайно, звичайно. Я згадав імена кількох міністрів і зробив кілька зневажливих зауваг про партію лейбористів. А як щодо Le Sport? Чи міг би я писати статті про Le Sport? (футбол і соціалізм загадковим чином були пов'язані на континенті[74]). О так, звісно. Обидва чоловіки серйозно кивнули. Неголений сказав:

— Évidemment[75], ти ґрунтовно обізнаний із ситуацією в Англії. Готовий взятися за написання