Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко

У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: і цей покинув!

Цього разу мама плакала найдужче, ридала і била посуд – той, що подарував їй новий чоловік, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозуміла Христя: найтяжча мамина біда, що не може вона більше мати дітей, одна Христя, й досить.

– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоївшись, мовчки сиділа біля вікна й курила цигарку за цигаркою – навчилась із новим кавалером.

– Через те й сама. Бачиш, доню, тоді так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зі мною біда… Я тобі не можу всього розказати.

– Чому ж, матусю?

– Ти ще мала і все одно не зрозумієш.

– Але я любитиму тебе за всіх дітей на світі! – пообіцяла тоді Христя.

– Моя ти доня золота, – поцілувала Христю мама.

– Мамочко, ріднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тільки попроси.

– Геть усе-все?

– Геть усе!

– Тож не забудь…

Минуло й це, і зажили Христя з мамою, як звичайно. Разом ходили в школу, гуляли увечері містом, пекли пиріжки і дивились телевізор. Мама час від часу з кимось зустрічалася, ходила на побачення, інколи приносила додому цукерки, бувало, й плакала, але ніколи вже не заводила вона мову про заміжжя. Христя й звикла, як потрібно було, залишалася удома й чекала маму, часом і ночувала сама. Але вона уже була доросла і все розуміла: що мама молода і гарна жінка, і що їй потрібна чоловіча увага.

Аж якось мама повернулася із чергового побачення дуже схвильована, зайшла в квартиру і відразу ж кинулась до дзеркала, стала пильно на себе роздивлятись. Потім вона увімкнула гучно музику і затанцювала; волосся на голові розтріпалось, щоки пашіли рум’янцями, очі незвично горіли. І коли Христя підійшла до мами, то ледве упізнала в ній ту ж саму жінку, яку вона бачила сьогодні вранці.

– Мамочко, що з тобою? У тебе все гаразд? – стривожено спитала Христя. Вона вже була зростом в маму, дарма що тільки-тільки виповнилося тринадцять років, худенька і цибата.

– Ет, доню… – мама зненацька знітилася і по-дурному захихотіла, мов дівчинка-підліток.

– Я тут вечерю зготувала, сиджу, чекаю, а тебе все немає та й немає.

– Не хочу я їсти, хочу танцювати! – мама раптом вхопила Христю за плечі й міцно притиснула до себе. – Донечко моя, яка ж я щаслива!

У мами почався бурхливий роман, і Христя боялася тільки того, аби і цей чоловік не повівся так, як інші. Вона зі страхом чекала того дня, коли мама скаже, що вона от-от виходить заміж і що з ними хтось буде жити… А потім будуть сльози, утоплені у келихах із коньяком, нарікання на нещасливу долю та повна квартира диму від сигарет.

Але Христя помилилась, цього разу усе було по-іншому. Вже за тиждень мамин новий чоловік переїхав жити до них у квартиру, привіз із собою речі. Наступного ж дня він взявся за капітальний ремонт, потім закупив нові меблі…

Мама розквітала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукні, чобітки, пальта, білизна, косметика – усе нове й найкраще: вітчим Христі був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й раніше вони з мамою жили не бідно, але відтоді, як із ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама більше не вела уроків, вона залишила собі тільки години танців і ходила в школу не для заробітку, а більше – для розваги.

І раптом…

– Христю, я маю із тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.

– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й раніше», – подумалось.

– Розумієш… Ти вже велика дівчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.

– Мамо, я все розумію, і що б не сталося, я все для тебе зроблю.

– Христю, тобі уже майже чотирнадцять років, – мама чомусь погляд відводила убік і міцно-міцно стискала руки, яскраво-червоним манікюром аж різала собі долоні.

– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.

– Любиш?

– Люблю, – повторила Христя.

– Ти скоро станеш геть дорослою, і тоді я залишуся сама…

– А дядько Славко?

– Він мене покине, як і всі інші, щойно дізнається, що я не зможу народити йому дитину.

– Тоді… Я тебе ніколи не покину, мамо!

– А я дядькові Славкові пообіцяла, що народжу, – мовби не чула Христі мама. – Але ти ж знаєш, що я не можу.