Байстрючка - Марія Хіміч

— Угу, — хмикнула й нахмурилася: я зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Чому замовкла? Продовжуй! І хто той Писька? Писька… Придумати ж треба таке! — Фантазерка! — узялася ще більше роздратовувати мене Ксенька.

— Я нічого не вигадую. У нас… — різні батьки! — випалила й зажмурилася від власної зухвалості, ніби мої слова мали заляпати все навколо багном.

— Ага! Бреши більше! І хто він, га? Чого замовкла? — Ксенька розхвилювалася від цієї інформації, але продовжувала робити задерикуватий вигляд.

— Замовкни! — наказала й зробила спробу дременути на кухню.

— Стій! — заверещала Ксенька-міліціонерка.

Але я все ж утекла на кухню й сама (о диво!), без перекидання цього почесного обов’язку на плечі наймолодшого нащадка в сім’ї, узялася мити брудні тарілки, якими було закидано мийку.

— Варварко, може, помиримося, чи що? — подобрішала миттю Ксенька, споглядаючи мій акт самобичування.

— Добре, — повернулася до неї, стурбовано човгаючи нігтем по масній плямі на тарілці.

— Я тобі допоможу. — Ксенька самовіддано взяла до рук кухонний рушничок, витерла кілька чистих мокрих тарілок та спровадила їх на полицю.

— Варварко?! — покликала Ксенька.

— Що? — відгукнулася.

— А хто він — той Писька?

— Це я тобі спересердя сказала, — запевнила й забулькала мильною піною.

— Ні, ти щось знаєш, розкажи, Варварко, га? — умовляла Ксенька.

— Лише благаю, мамі не обмовся, що це я тобі розповіла! — попросила. — Інакше мені буде непереливки!

— Не розкажу, — пообіцяла Ксенька, хоч якби зараз біля неї була мама, вона одразу ж узялася б її допитувати, озброївшись паяльною лампою та обценьками.

Я залишила мити посуд і сіла на табуретку за кухонним столом. Відтак тяжко зітхнула, узяла до рук мандаринку й учепилася в її целюлітну шкірку.

— Не знаю, чи є сенс тобі щось розповідати. Твій батько, як і мій, давно мертвий, — промовила й бризнула фруктовим соком.

— Є, є сенс! — запопадливо запевнила Ксенька.

— Добре. Ти ж уже ніби доросла. Твого батька звали Назаром. Прізвище ти знаєш, — простягнула сестрі дольку.

— Ага, прізвище — відірви й викинь! — підгигикнула Ксенька й захрумкала.

— Він був механіком — знався на всіляких машинеріях, різними залізяками захоплювався.

— Чому він покинув маму? — Ксенька запитала найперше те, що її найбільше турбувало: як можна було покинути таку красиву й хазяйновиту жінку, як мама?

— У нього вже була сім’я. І син. Хоча не в тому річ. Твій батько… Бачиш, він був гульвіса. Мені здається, що йому мама просто набридла, — висловила свою гіпотезу.

— Думаєш? — засумнівалася Ксенька.

— Але хіба можна щось стверджувати стовідсотково? — продовжила роздуми. — Цікаво, що дружина Назара Письки була старша за нього на дванадцять років!

Ксенька присвиснула.

— Не свисти — грошей не буде! — попросила, адже успадкувала від матері не лише красу, але й практичність. — Коли мама була тобою вагітна, з нею трапилася та неприємність…

— Яка це? — очі Ксеньки стали двома круглими блималами пекінеса, якому хазяїн ненароком притиснув хвоста.

— Хіба ти не знаєш? — здивувалася, чомусь здавалося, що сестрі це давно відомо.

— Ні! — запевнила Ксенька. — Розказуй!

— Коли мама завідувала продовольством в одній заводській їдальні, туди неочікувано нагрянула перевірка й знайшла недостачу… Винних не потрібно було довго шукати — ось вам завідувачка, а ось — головний бухгалтер.

— А мама справді щось поцупила? — нажахалася Ксенька.

— Ой, Ксенько, ти як дитя! Тоді, за Радянського Союзу, усі щось крали. І не мали це за злочин. І мама в тому числі. Але тим, що зверху, прийшло в голову навести лад. От вони й прикрутили гайки. Шкода, що саме мама потрапила під ревізійний коток.

— Маму засудили? — затремтіли губи в сестри.

— Звичайно! — хмикнула. — Ото наївність! Але їй пощастило. З огляду на її добропорядне минуле й вагітність, мамі присудили всього три місяці виправних робіт. А ось головна бухгалтерка відмучилася за всіх працівників їдальні, нечистих на руку: їй дали два роки тюрми. Недалекоглядна, їй потрібно було терміново вагітніти! Жартую. У головної бухгалтерки замість вагітності були хворі нирки. Але це не викликало жалощів у сліпої Феміди. На жаль, та нещасна жінка померла у в’язниці від своєї хронічної недуги.

— Страшне, — зітхнула Ксеня. — А мій батько що? Підтримував маму?

— Перший час — так, — підтвердила. — Але, гадаю, уся та судова тяганина відштовхнула його від мами. Назар став рідше приїжджати (жив в іншому містечку), а потім мама, відбувши покарання й народивши тебе, вирішила виїхати з міста в це глухе село — Р.

— Ніяке воно не село, це райцентр! — заступилася за місце проживання сестра, адже все дитинство провела саме в ньому.

Звичайно, у подібних маленьких