Байстрючка - Марія Хіміч

Зі стражденним виглядом правдолюба повідала очманілому Вано, що Варварка насправді на дух його не переносить і таким чином вирішила відшити набридливого клієнта назавжди. Це зачепило грузина за живе — раніше такого «ляпаса» від жінки він не отримував.

Вано покрутив вусами, попрощався й пішов туди, звідки прийшов. Я насмішкуватим поглядом провела його й зовсім не переймалася, що глибоко образила дядька. Адже я зовсім не брехала, коли казала, що Варварка його терпіти не може.

Наступним кроком було вгадати, коли можна буде безперешкодно чкурнути в містечко Д. Свою поїздку запланувала на весняні канікули. Заздалегідь дізналася, що через пункт призначення йде електричка, яка також кидає якорі й у нашій залізничній «гавані». А ось як так зробити, щоб мама із сестрою не зупинили мене в намірі втекти з дому — із цим було складніше.

Весняні канікули невпинно наближалися. Я спакувала невеликий наплічник з усім необхідним і в деталях продумала, що одягну, щоб було зручно, тепло й гарно. Навіть замислилася над пояснювальною запискою для мами. Зосталося тільки так хитро покинути рідний дім, щоб у ньому не стали бити на сполох одразу після мого прощального ляскання дверима.

На мій величезний подив, ця дилема вирішилася немов за порухом чарівної палички. Мама із сестрою на вихідні вирішили поїхати до бабусі, яка жила в селі під містечком Б., досить далеко від нашого Задрипинська. Зазвичай мама відвідувала бабусю раз на рік — на Великдень. Чому цьогоріч не дочекалася цього свята й поїхала раніше, мама пояснювала тим, що бабця хворіє.

Мене із собою вони вирішили не брати — я прибрехала про хворе горло. Повернутися мама із сестрою планували пізно ввечері на другий день, у неділю. На прощання мені залишили багато смачної їжі, банку малинового варення й кілька пачок фурациліну, щоб розчиняла в теплій воді та полоскала горло.

Я намагалася приховати радість на обличчі та скорботно просила передати бабусі вітання від мене.

Коли в суботу вранці рідні здиміли з хати, зателефонувала на вокзал. Моя електричка мала прибути на станцію через півгодини. Я домчала до неї за п’ятнадцять хвилин.

На дерматиновому сидінні електрички дозволила собі розслабитися й трохи подрімати в теплі. По вагонах ходили продавці солодощів, пива та канцелярських виробів, котрі весь час відволікали мене від блаженного відпочинку після навіженої гонитви з дому до станції.

На сусідній лаві сидів симпатичний хлопець, він прикував мою увагу. Намагалася не дивитися на нього, але як було не піддатися спокусі помилуватися його широкими плечима, затиснутими в шкірянку, та ірокезом, пофарбованим у кислотний білий колір? Та на нього весь вагон витріщався!

Парубку, вочевидь, було байдуже. Та й навряд чи він звернув би увагу на таку малолітку, як я. Його, вочевидь, хвилювали лише дорослі дівулі, подібні до он тієї, яка заклично світить стрункими ніжками в прозорих панчохах, попри холодну погоду.

— Привіт, — мене хтось нагло витряс із роздумів.

Підвела очі — Ірокез пересів на вільне місце навпроти мене і, схоже, мав намір познайомитися.

— Привіт, — осяйно всміхнулася. У хлопця було кілечко у світлій брові. Він мені подобався все більше і більше.

— Як тебе звати? — поцікавився Ірокез.

— Ксенькою, а тебе? — відповіла тремтливим голосом.

— Марко, — представився парубок. — Куди їдеш?

— У містечко Д., — простодушно поділилася.

— Я теж туди! — зрадів Ірокез. — Ти їдеш когось навідати? Бо раніше тебе там ніколи не бачив.

— Так, хочу відвідати родичів, — погодилася.

— А кого? — не вгавав Марко. — Я там усіх знаю!

І тут мене заціпило. Ну не могла я вимовити осоружне прізвище Письки! Над усе боялася осоромитися й зганьбитися в нахабних зелених очах випадкового кавалера.

— До Віри Майданської, це моя тітка, — придумала на ходу.

— Не чув про таку, — мовив Марко.

«Ну звісно, ніхто про таку не чув», — хотілося додати.

— А яку ти музику слухаєш? — сповз хлопець на іншу тему.

Ми якийсь час порожньо теревенили, і я могла краще роздивитися хлопця. Він був втіленням брутальної романтики, просто мрія всіх провінційних дівчат. Марко розповів, що навчається в Житомирі, в агроуніверситеті. Відтак парубок поцікавився, де я навчаюся. Я ледь не зомліла від цього запитання, тому що в цьому році мала закінчити лише сьомий клас…

— У школі, — сказала досить упевнено.

— А скільки тобі років? — запідозрив недобре Ірокез.

— Чотирнадцять, — приплюсувала собі два роки.

— А-а-а, я ж думав шістнадцять, — похнюпився Марко й знишк.

Наша люб’язна розмова зійшла на пси. Хлопця явно відштовхнула наша різниця у віці. Мене це дико образило, і я відчайдушно заглядала йому у вічі. Але Марко помітив якогось знайомого й, вибачившись, пересів до нього. Я залишилася біля розбитого корита й ледве не плакала. «Усі чоловіки — покидьки!» — звучала в голові фраза Варварки, кинута спересердя вслід екс-кандидату в її женихи.