Байстрючка - Марія Хіміч

Проте швидко заспокоїлася й нагадала собі мету своєї поїздки. Чхати хотіла я на всіляких ірокезованих парубків! Хай за ними інші малолітки мліють…

На станції разом зі мною вийшов не лише Марко, а й чимало люду. Вони розбрелися хто куди переляканими тарганами, над якими нависла хмара дихлофосу. За хвилину-дві залишилася сама, мов палець серед відрубаних побратимів.

Надворі сонце сягнуло полудня, стояла чудова весняна погода, повітря бриніло неясними сподіваннями від співу дрібного птаства… А я гризла себе за те, що відправилася на пошуки брата, знаючи лише назву містечка, де він народився, і його прізвище. Де ж мені його шукати?

Містечко Д. мало чим відрізнялося від нашого Задрипинська, хіба що залізнична станція була краще облаштованою і більшою. Тут також у центрі розташовувалися кілька багатоповерхових будинків, базар, пам’ятник загиблим героям у Великій Вітчизняній війні, школа, лікарня, пошта… Стоп.

— Хто-хто, а на пошті точно мають знати всіх жителів містечка, адже щодня їм листи й газети розносять, — сказала сама собі й попрямувала до двоповерхового шедевру зі скла та бетону, майже такого ж, як і в Задрипинську.

Біля пошти скакала на одній нозі підтягнута жінка, маючи намір вискочити на двоколісного коня з напханими свіжою пресою торбами на рамі.

— Вибачте, — звернулася до неї. — Добридень! Не підкажете, де знайти хату Назара Письки?

— Добридень! Та він же багато років, як помер! — оторопіла поштарка й витріщила свої незвичайні блимала, з яких одне було блакитне, а інше — зелене. Здається, очі ще й косили. І як жінка керувала велосипедом і досі не вбилася на дорозі?

— Знаю, — запевнила ввічливо, не звертаючи увагу на ґандж поштарки. — Мені потрібна його дружина й син.

— А ким ти їм доводишся? — зацікавилася жінка й аж вуха наставила.

— Далекою родичкою, — кинула. — То ви мені покажете, де вони живуть, чи ні?

— Покажу, — пообіцяла поштарка. — Мені якраз у той бік і треба. Що ж з тобою робити… Сідай на багажник, довезу!

— Дякую, звичайно… А ви зможете? Велосипед витримає? — здивувалася пропозиції.

— І не такі вантажі витримував! — хмикнула досвідчена поштарка. — Я тихенько поїду, а ти стрибай.

— Добре, спасибі, — ще раз подякувала.

Подумки понадіявшись на ласку Бога, який не дав би мені отак по-дурному загинути, скочила на багажник заднього колеса й усілася бочком, тримаючись обома руками за сидіння, на якому вихилясувала поштарка.

Дарма я сумнівалася в гостроті зору жінки — велосипед слухався її, мов живий, і їхав дорогою рівно, не хибався на виїмках. Та й машин тут було не багато — тільки й того, що зустріли вантажівку, молоковоз і підтоптаний «Москвич».

Поштарка не втрачала часу дарма й розпитувала мене. Найперше її цікавило, якою-такою родичкою доводжуся родині Письок. Правду казати не хотіла, та й не потрібна була вона цій жінці. Її вдовольнила розповідь про те, що я — троюрідна племінниця Назара й ось маю одну слизьку справу до його сім’ї, пов’язану з розподілом майна нагло загиблого далекого бездітного дядечка.

Мова про спадок її дуже збадьорила, і вона відчайдушно запедаляла вперед, у нетрі приватного сектора. Незабаром ми вигулькнули біля червоного цегляного будинку з чорними грядками й молодими деревцятами на подвір’ї.

— Тобі сюди, — мовила поштарка, пригальмувавши. — Передавай привіт від мене Зіні. Відчиняй хвіртку й заходь, не бійся. У них є собачка, але він не кусається.

— Не знаю, як вам і дякувати, — зашарілася.

— То пусте, — запевнила жінка й скочила на велик. — Щасти!

— Щасти й вам, — мало не вклонилася косоокій, помічною жіночкою вона виявилася, хоч і занадто цікавою… І як мені привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?

Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.

— Хто це там? — двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.

— Драстуйте, — привіталася.

— І тобі не хворіти, — сказала господиня. — Чого тобі? Показники лічильника?

— Ні, — замотала головою. — Ви — Зіна Писька?

— Так, це я, — насторожено відповіла жінка.

— Я — до вас. — Собачка під ногами загавкав дужче.

— Та цить, заразо, — гаркнула на пса жінка. — Заходь у хату.

— Дякую, — минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.

Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном:

— Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?

— Зіно… не знаю, як вас по батькові, — мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.

— Зінаїда Іванівна, — сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки