Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
А кнопку натискати — ні-і-і-і, нема дурних!.. У мене дитина, я їй потрібен. Матері рідній не потрібен був… не подивилася, що дитя малесеньке кидає, двох місяців іще не було, чужі люди виростили, — хай!.. Зате дочці потрібен, своїй кровинці єдиній… Все, що маю, — все їй! Квартира від діда з бабою, дача — тесть, рахувати, своїми руками збудував… Консерваторію захотіла — маєш консерваторію! Нічого, прогодуєм, поки я живий — бідувати не буде! Хай учиться… Може, дай Бог, і виб'ється… в солістки які-небудь, вона в мене здібна… І з амбіціями дівчинка, слава Богу, це я їй теж дав — впевненість у собі, якої в мене не було ніколи, ріс, як вовчонок… Що міг — усе дав! І доки я живий, так буде… А совість у мене чиста, ні перед ким я не винуватий…
О, пішла! Пішла! Давай, давай, дорогуша, не дьоргайся, не на такого напала… От ми тебе зараз… гарненько…
А, сука, б…! Зірвала гачок… Хороший гачок, зараза, японський… Будеш тепер плавати, дура, з гачком в губі, поки не здохнеш…
От чорт, це ж треба… Досада яка… Здоровенне щось було, може, й сом — вони хитрі!.. Або щука… от же ж падло, ну, треба ж таке… Вибачте…
Там ще щось лишилося? В тій пляшці?..
Ну, хрін з ним, — поїхали! За наших батьків… І за мого… за Івана Трифоновича Бухалова, який нас тут сьогодні зібрав… Хай йому добре буде… на тому світі… Якщо він, звичайно, є — той світ…
Справа? Яка справа, Дарино Анто… тьфу, той… Анатоліївно? Нема ніякої такої справи… Леї Ґольдман. Не було.
Да, можна й так: не становила історичної цінности. Ич, яка ви… пам'ятлива… Швидко схоплюєте.
В Яд-Вашем Леа Ґольдман, Дарино Анатоліївно. В Яд-Вашем, в Ізраїлі. Загинула в Перемиському ґетто, в сорок другому році. Ціла сім'я, списком — Ґольдман Давид, Ґольдман Борух, Йосиф, Етка… Ґольдман-Берковіц Їда… І Ґольдман Леа там же. І так найкраще… для всіх.
Огірочок беріть… Беріть, беріть, не церемоньтесь…
А про Івана Трифоновича я вам не скінчив… Я ж вам обіцяв — про вашу справу… По загиблих… загиблій… шостого листопада сорок сьомого року, як ви й хотіли… Ні, Дарино Анатоліівно, от чого нема, того нема, — документика, як ви хотіли, я вам не знайшов. А скажу я вам інше… теж — про Івана Трифоновича, думаю, це вам буде цікаво… Зараз, тільки гачка нового прив'яжу… О-он ту баночку, не в службу, а в дружбу, — передайте мені, Амброзійовичу, щоб два рази не вставати… О, дякую.
Плюсь! Люблю цей звук… Ловись, рибко, велика й маленька… Правда ж, в хороше місце я вас запросив? Тишина яка, а? Кожний шелест чути… І не скажеш, що в центрі міста. Монастир виручає, а то б теж тут усе забудували… Там далі, ближче до
Південного мосту, вже виросли палацики, бачили? До води підступу вже нема, загородили… На такий доробитися — мені життя вже не вистачить, хе-хе…
Да…
Так що я вам так, без документика скажу… Як то ви казали — не голка в сіні, да? Це ви правильно підмітили, не голка… Так от, дорога ви моя… Того вашого шостого листопада тисяча дев'ятсот сорок сьомого року… мій батько, що мене виростив… Іван Трифонович Бухалов, якраз командував бойовою операцією… на території Львівської области. Там і був поранений, потім комісований. При взятті схрона, в якому знаходилося четверо… по-тодішньому, бандитів, по-теперішньому, партизанів. Чи повстанців — як скажете… Четверо — троє чоловіків і одна жінка. А вам же треба, щоб було п'ятеро, да? Ну, то тут діло таке — можете рахувати, що й п'ятеро… Бо жінка, як потім виявилось, була вагітна… Да. Пізніше виявилось, коли останки зібрали, — там серйозна м'ясорубка була, батькові ще повезло, що далеко стояв… А з передніх, він казав, тільки рученьки-ніженьки по деревах висіли… Як у пісеньці дитячій, Ніка маленькою співала… на мотив із «Вечірньої казки»: рученьки, ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі, на цвинтар пора…
Отака історія, Дарино Антонівно. Сімейна, тасскать…
А вже хто то були, ті четверо, і як їх звали — то вже звиняйте… Батько, покійник, може, й пам'ятав… Але цього факту з його біографії, крім мене, ніхто вже не знає. Це я вам так, між нами… По дружбі… Щоб ви не шукали того, чому потім, може, й самі не раді будете, що знайшли…
Документів тих нема, давно вже. Я перевірив…
Ну… Можна й так сказати. Допоміг…
А що ж ви хочете? В мене дитина росла. Нащо їй було… дівчинці, вирісши, узнавати, що її «дєд» — хай нерідний, все одно — дєд, не гірше рідного… квартира по ньому, становище… все, що є, — все завдяки йому… і для чого їй колись узнавати, як він воював… із вагітними жінками?..
Я вам, знаєте, так скажу: ламати — не строїти… Стільки сил… все життя працюєш, стараєшся… пустити якесь коріння, облаштувати… життя, дім, — і щоб усе це від одного поштовху — раз! — і рухнуло? Від одного тичка?
Не треба, повірте. Так найкраще… для всіх. Я-то знаю…
— А тепер, — сказав Павло Іванович на диво тверезим голосом, од якого вони обоє здригнулися, — вийміть ваш диктофон. І зітріть цей запис.
FILE DELETED[32]
— Я мала б відразу здогадатися. З першого погляду. Яка ж я дурна.
— Ти про що?
— Про Гелю. Що вона була вагітна. Це ж із першого погляду можна було впізнати. Та її усмішка… Леонардівська, Мона Ліза… От у чому секрет. Вагітна. Тепер зрозуміло… Я от думаю — а бабця Ліна знала?
— Угу, мала б знати — Геля ж до них у жовтні приходила… А мабуть же, того й приходила — розказати своїм! Поділитися. Все-таки в лісі самій, серед мужиків, першою вагітністю ходити — не позаздриш… І потім, слухай, їй
