Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Я його пацаном убити хотів… одного разу. Після того, як він мені в школі вухо крутив… перед класом… змусив стати на коліна… і так прощення просити, що більше не буду, — я малим шкодний був… Досі пам'ятаю, яка тоді тишина стояла… І всі очі, всього класу, на мене звернені… Ух!.. Я після того з дому втік… підстерігав його, з заточкою… Це ще, коли я не знав нічого… Пацаном іще був…
Ви, мабуть, думаєте — до чого я це все, да? Запросив по ділу поговорити, а сам байки травлю? Хе-хе…
От і видно, що ви не рибак… Рибалка — вона терпіння вимагає… терпцю. Хороший тренінг, знаєте… Рахуйте, та ж «наружка»… А то всі спішать, спішать… А виграє, в кінцевому результаті, той, хто вміє ждати. Ну, і підсікти у відповідний момент — коли, значить, клює…
А клювати щось не хоче, да… Ну, нічого, підождем. Бачите, як поплавок ворушиться? Мальки грають…
Знаєте, я, коли ще курсантом був… Був у мене випадок, я сам напросився… Поїхав із солдатом, їх так посилали: дані з грифом «совершенно секретно» — три сторінки, друкованих на машинці, — клали в кейс, кейс наручником пристібали до зап'ястя, саджали в уазик, і — до нас, значить, у відділення… І кнопочка поруч червона — «самоліквідатор»… У випадку загрози солдат на ту кнопочку має натиснути — і, разом із кейсом, самоліквідуватися… І от я сидів і всю дорогу на ту кнопочку дивився. Очей відірвати не міг. За тим і поїхав… Дивився й думав: зараз — чи ще хвилину підождати? Зараз — чи ще?
Двісті кілометрів так проїхав… Помогло. Більше таких думок не було… довго… Головне — вміти ждати. Велике діло. Ще хвилина, ще день… А кнопку твою й без тебе колись натиснуть, то чого спішити… поперед батька в пекло?..
Ні, це розвідка була… Біла кість — так вони про себе думали. Всім же хочеться про себе краще, ніж є, думати, да? їх у Москві готували, в Дзержинці… А нас тут, в Україні, — ну, ніби, значить, на «брудну» роботу, на «нутрянку»…Вину ват, як? Ну, того вже я не знаю — чи бувало, щоб хтось так самоліквідовувався… Може, й бувало… За Сталіна, коли страх іще був… А на моїй пам'яті дурних уже не було. Та ті три сторінки нікому й не потрібні були — так, відписка… З таких відписок, Дарино Анатоліївно, півархіву в нас складається. Із звичайної, вибачте, липи. Так що ви не думайте, ніби досить вам знайти документ — і вже все… Документи — їх, знаєте, люди пишуть…
Ви тільки Ніці не розказуйте.
Ну, мало що… Десь побачитесь…
У мене ж, крім неї, нікого більше нема. Дружина — то таке…
Вона, коли народилась, два кілограми всього важила. Два сто. Я на молочну кухню ходив… Сам із пляшечки її годував, у дружини молока не вистачало… Був би хлопчик — мабуть би, не справився б. А з дівчинкою інакше… Доки я з ніг не звалюся, доти їй і потрібен буду.
Да, такі діла… Ну що, хряпнем іще? За наших дітей… Заводьте, заводьте пошвидше, не тягніть із цим ділом, демографічну ситуацію в країні виправляти треба! Жартую… Ну, поїхали! Хух… Пішла, рідненька… Казав мій тесть — як робота заважає п'янці, то треба кидать роботу… Він, тесть мій, теж із військових був, покійник. До підполковника дослужився, ще в Афганістані встиг побувати… А поховати себе заповів на своїй батьківщині, на Черкащині… В тому селі, звідки вони з жінкою обоє родом. Ми туди з ним удвох на рибалку їздили. Такий чоловік був, знаєте… ніколи без діла не сидів… У дев'яносто першому демобілізувався — в таксисти пішов! Підполковник Радянської армїї — а крутив баранку, як простий ваділа… А що, казав, — машина своя, на бензин зароблю, а сигаретами пасажири вгостять — от і економія… Такий чоловік був… Без комплексів. В армії з цим простіше, у нас трохи інакше було, в органах… Він мені багато в житті поміг. Повезло мені з ним. Кажу ж, я — везучий…
Теща, та більше переживала, коли взнала, що я Бухаловим приймак… У неї це так було, знаєте, по-простому, по-сільському — щоб не сказали, що її дочка за жида вийшла… Знайшли жида! Дочку теж накрутила… Ну, та злякалася, що мене з Києва кудись у провінцію засунуть, од гріха подалі, а вона ж уже звикла… до хорошого життя… Добре, що тесть тоді не піддався на провокацію, вправив їм мізки, обом… І дружині, й тещі. Після того, як батько мені розказав… Бухалов. Без того, може, й не розказав би. А так — прийшлося йому втручатися… вивертати всю, тасскать, подопльоку… Да…
Я думаю, це його й добило. В якомусь смислі, тасскать… Підірвало. Те, що це нікому не потрібно було, — на що він життя поклав. Що мене виростив… Його служба. А я ж уже капітаном був. Наймолодшим капітаном у республіканському КҐБ! Якщо по-державному підходити, йому б за те, дійсно, Героя треба було дати… Тільки що ніхто того вже не цінив. Використали старика — і виплюнули, за були… А мене тоді добряче стукнуло… коли він мені розказав…
Так через євреїв і той… заварилося.
Ех, дорога ви моя… Ви матінку вашу спитайте — вона мусить пам'ятати, то ж її співробітниця була… Да, так. В одному музеї працювали… Єврейка, в Ізраїль подала на виїзд. А я роботу з нею проводив… Бесідував. Два місяці бесідував, і все намарно… А ви як думали? Що їх просто так випускали?..
Хе-хе… Та там цілий філіал наш, в Ізраїлі… У Висоцького ще пісня така була, не пам'ятаєте? «А место Ґолди Меїр ми прохлопалі, а там на четверть — бивший наш народ»… Жарт? Ну, в кожному жарті, як кажуть, є доля жарту… частка. Він же теж із органами співпрацював, Володя Висоцький… Що,
