Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

— Правду кажучи, не дуже.

— Ну, креслення в школі вчила? Пам'ятаєш, як зобразити тривимірний предмет у двовимірній площині?

— Три різні картинки, з трьох боків?

— Типу того. Так от, тут те саме. У моєму, в нашому світі менше число вимірів, ніж потрібно для адекватного відображення процесу, — ми отримуємо з нього тільки суму випадкових проекцій, і то — неповну… І в тебе й у мене вони ще й не збігаються, — ну, як коли б ти мала фронтальну, як ти кажеш, картинку, а я профільну… І я не попадаю в твій вимір, я не в полі…

— Це як?

— Я просто посередник, Лялюсь. Щось як провідник струму, розумієш? Ну, ще часом каталізатор процесу… І так воно весь час, від самого початку це триває: я працюю додатком до твого проекту. Проекту, пов'язаного з моєю родиною, для якого тобі просто потрібен був провідник. Посередник…

— Дивно…

— І не кажи!

— Ні, дивно, бо мені часом здається з точністю до навпаки. Що це мій проект є, як ти кажеш, посередником — між тобою і мною…

— Я втомився від усього цього посередництва, дівчино. Я хочу бути з тобою вдвох, і щоб нікого більше. Хочу бути твоїм мужчиною, і все. Чоловіком, а не посередником. Різницю розумієш, чи теж пояснювати?

— Дурненький мій… Таж ти ним і є.

— Не знаю, маля. Не знаю…

— А я знаю. Ти ж мене прикриваєш. Весь час мене прикриваєш, ти навіть не помічаєш, бо в тебе це само собою виходить. І схарапудився ти оце теж тому, що цілого Павла Івановича, одним куском, на себе прийняв — одним ударом, і тепер післядія тобою трясе…

— Мм… Гадаєш?

— А ти що, сам не чуєш?

— Чорть'ого зна… Дістав він мене, це правда. Наче заразу від нього якусь ковтнув, і пішла кружляти по жилах — і все по дорозі валити… Як в боулінґу. І ще й від того, що мусив сидіти мовчки, як дупа в гостях, і все те вислуховувати… Ти ж сама подумай: я собі, курча, сім років жили рву, чорті-перед-ким принижуюсь, трясусь за кожен старий примамбасик, як Гобсек, стараюся хоч щось зберегти, ще й бюджет їм, бляха, з своїх кровних наповняю, а тут, на мої ж таки кровні — ліквідатор архівів, блін! І головне — він же й досі певен, що зробив правильно, і нічим його не проб'єш!

— Та куди його ще пробивати, Адю, він і так увесь у дірках… Як друшляк.

— Ну звичайно, тобі тільки розкажи про важке дитинство, і ти всіх готова пожаліти!

— Хтось же повинен і це робити, ні?

— Гаразд, мале, не ображайся…

— Я не. Я тільки хочу сказати, що в нього виходу іншого не лишалося. Як і в них усіх — тих, котрі виросли на брехні, на нарузі над природним ходом життя… Самочинним… Ти ж уяви, яке це вразливе існування має бути, — без коренів, у повітрі… Таке ніби шоу, гране нон-стоп собі самим. І нема іншого способу його підтримувати, як тільки весь час пильнувати, з кувалдою, щоб природній стан речей не відновився, бо іно на мить відвернешся, — і прорве, як ту дамбу… Угу…

— І йому теж коли-небудь прорве… Весь той паперовий будиночок, що він із таким трудом зліпив довкола своєї дитини. От і вже ж потроху протікати почало — там теща прохопилася, там ще якісь загрози: чим далі дитина з дому в світ, тим більше ризиків. Того він і боїться так…

— Скільки мудрости. Скільки вирозуміння. І де таке продають?

— А що? Ти не згоден?

— Ні, все-таки шизію я з вас, жінок… Сидить собі, філософствує, і вухом не веде!..

— Це все тому, що ти мене прикрив. Можна сказати, відважно загородив власним тілом. Прийняв на себе енергетичний удар. Чи як тут правильно сказати — інформаційний?

— Підлизуйся, підлизуйся…

— Я не підлизуюсь, а ріжу тобі правду-матку в живі очі. Ти — мій герой. Лицар і оборонець. Чіп і Дейл. Ніндзя-черепашка. Ох і вредне ж дівчисько!..

— Зате мудре! Сам же щойно сказав…

— Знаєш, мені навіть голова розболілася… Ще там, над водою.

— Біднятко моє. Візьми темпалґін.

— Нічого, зараз чайку гарячого — і в люлю… Фух! Ну й день, курча… А ти взагалі якось спокійно поводишся останнім часом. Дистанційовано якось…

— Пофігісткою, видно, помаленьку стаю. А що робити?

— Ні, серйозно. Я ще тоді помітив, коли ти від Вадима приїхала, і я тобі про Юлічку розказував. Якось ти менше перейматися стала, не так, як раніше тебе тіпало… Це погано? Що менше?

— Слухай, мале. А може, ти теж вагітна?..

— Ой!..

— І чого б я ойкав? Що тут такого страшного?

— Диктофон!

— Що — диктофон?

— Щойно побачила… Я його, виявляється, ввімкненим лишила — після того, як стерла… Чи — не заблокувала, і він у сумочці сам увімкнувся?..

— І що, оце всю дорогу писав?..

— Таж увікмнений, дивися! І зараз пише…

— Ні фіга со…

Клац.

Дарина сидить на краю ванни, тримаючи в пальцях тест-смужку — обережно, наче рідкісну комаху, безкрилу бабку з тендітним блакитним фюзеляжиком. Сидить і дивиться, не в змозі одвести очей: смужка здається їй живою. От-от ворухнеться. Або ще якось себе проявить, у геть непередбачуваний спосіб. Тим більше, якщо вірити інструкції, за десять хвилин усе може щезнути. Але те, що вона зараз бачить, сумніву не підлягає: вона справді це бачить.

Це реально. Це є.

Дві риски. Дві криваво-червоні поперечні риски, акурат посередині. Як два крихітні рівненькі капілярчики, що враз набрякли й запульсували, самі собою. Точність: понад 99 %.

Це сталося. І це не скасовується. Можна заплющити очі, можна викинути тестер, нікому не признаватись і якийсь час (який?) удавати, що цього не було, привиділося, злуда, обман зору, раптовий напад астиґматизму, задвоїлось в очу. Ніхто інший не бачив, ніхто не зможе посвідчити, що рисок було дві…

Але їх дві.

І це необорно. Незалежно від того, чи хтось бачив, чи ні. Це просто — є.

Цього вже не відіграти назад. Не стерти з комп'ютера, не перевести годинника на час-«перед-тим», не сказати в темряву, в якій не видно ні режисера, ні операторів: вибачте, помилка, з цього-от місця пишемо наново, так-так, з оцього-от… Є.

Ну, здрастуй, думає вона, — мов єдиним видихом цілої істоти нараз.

І тут-таки лякається.

Хто ти?

Десь там, у мені, всередині, в невидимому закамарку, в самочинно-діяльному