Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Будівля стояла занурена в пітьму, з темними вікнами, і єдиними звуками, які чув Даніель, були його кроки й завивання вітру поміж деревами. Навіть у слабкому світлі місяця він зауважив, що вже багато років за «Ель-Пінаром» ніхто практично не доглядав. Даніель спантеличено дивився на будинок. Він очікував на вартових з собаками чи на якусь іншу збройну охорону. Можливо, у глибині душі він навіть хотів цього. Наштовхнутись на когось, хто зміг би чи схотів би його затримати. Але не було нікого.
Даніель підступив до одного з вікон і притулив лице до потрісканої шиби. Усередині видно було лише темне приміщення. Хлопець обігнув споруду й вийшов до чогось на кшталт дворика, куди виходила засклена галерея. Пильно придивившись, Даніель не помітив усередині ані світла, ані жодних рухів. Взявши камінь, він розбив скло на дверях. Потім просунув у отвір руку й відімкнув двері зсередини. Запах будинку накинувся на Даніеля, немов древній злий дух, що нетерпляче чекав на нього. Даніель ступив кілька кроків і помітив, що тремтить і що досі тримає камінь у руці. Камінь він так і не викинув.
Галерея провадила до прямокутного просторого приміщення, яке у свій час мало бути парадною залою. Він перетнув її і опинився в покої з велетенськими візерунчастими вікнами, з яких було видно всю Барселону, що здавалася дальшою, ніж будь-коли. Кімната за кімнатою Даніель оглядав будинок, йому здавалося, ніби він обходить каюти затонулого корабля. Меблі були вкриті саваном вицвілого мороку, стіни – зчорнені, фіранки – пошарпані. У центрі будинку він натрапив на внутрішній дворик із потрісканим дахом, крізь який, немов мечі з пари, падали жмутки світла. Даніель почув шум та помахи крил угорі. Збоку починалися пишно оздоблені мармурові сходи, які видавалися доречнішими для якогось оперного театру, ніж для приватного будинку. Поруч стояла старовинна каплиця. Осудливе, пооране кривавими слізьми обличчя розіп’ятого на хресті Ісуса виднілося в темряві. Далі, за шерегою кількох зачинених кімнат, розчахнуті двері, здавалося, запрошували гостя зануритися в надра будинку. Даніель підійшов туди й зупинився. Легкий повів вітерцю торкнувся його обличчя й приніс із собою запах. Запах воску.
Даніель ступив у коридор і за кілька кроків натрапив на менш претензійні сходи, що, як він здогадувався, мали призначатися для прислуги. Трохи далі розгорталася простора зала, посередині якої стояв дерев’яний стіл і валялися перекинуті кілька стільців. Даніель збагнув, що потрапив до колишнього кухонного приміщення. Запах воску йшов звідти. М’яке миготливе світло окреслювало контури стін. Даніель помітив, що велика чорна пляма розтеклася по стільниці й пролилася за край, утворивши на підлозі калюжу рідкої пітьми. Кров.
– Хто там? – вигукнув голос, власник якого здавався більше нажаханим, ніж сам Даніель.
Хлопець зупинився і став шукати сховку в темряві. Почулися кроки, що наближалися дуже повільно.
– Хто там?
Даніель дужче стиснув камінь й затамував дихання. До нього наближалася чиясь постать зі свічкою в одній руці і якимось блискучим предметом у другій. Раптом чоловік зупинився, мовби відчувши, що тут хтось є. Даніель глянув на тінь, яку той відкидав. Чоловік тремтячою рукою стискав пістолет. Постать ступила ще кілька кроків, і тої миті Даніель, що причаївся за порогом, побачив поруч із собою руку з револьвером.
Зненацька його страх перетворився на лють, і, перш ніж він усвідомив, що робить, Даніель кинувся на чоловіка й щосили зацідив йому по руці каменем. Почувся тріск кістки й несамовитий скрик. Зброя впала на підлогу. Даніель кинувся на її власника, виливаючи всю ту злість, яку носив у собі. Він бив чоловіка кулаками по обличчю й тулубу, чоловік намагався затулити лице руками й кричав, як тварина, пойнята жахом. Свічка, що впала додолу, розлилася калюжею воску, що зайнялася вогнем. Саме цей бурштиновий вогник освітив налякане обличчя миршавого чоловічка. Спантеличений, Даніель зупинився. Чоловік із закривавленим лицем уривчасто дихав і дивився на нього, нічого не розуміючи. Даніель схопив револьвер і приставив дуло йому межи очі. Чоловічок заскавулів.
– Не вбивайте мене, будь ласка, – став благати він.
– Де Вальс?
Чоловічок далі дивився на нього, нічого не розуміючи.
– Де Вальс? – повторив Даніель, не впізнаючи власного голосу, що аж бринів ненавистю.
– Хто такий Вальс? – пробелькотів незнайомець.
Даніель розмахнувся, щоб ударити його револьвером в обличчя, чоловічок затремтів і заплющив очі. Ураз Даніель збагнув, що б’є стару людину. Він подався назад і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни. Глибоко віддихнувши, він спробував опанувати себе. Старий скімлив, зібгавшись у клубок.
– Хто ти? – видихнувши, спромігся вимовити Даніель. – Я не збираюся тебе вбивати. Я хочу лише знати, хто ти і де Вальс.
– Сторож, – проскавулів той. – Я сторож.
– Що ти тут робиш?
– Вони сказали мені, що повернуться. Сказали, щоб я носив йому їсти й чекав на них.
– Носив їсти кому?
Старий знизав плечима.
– Вальсові?
– Я не знаю, як його звати. Вони лишили мені пістолет і наказали вбити його і вкинути в колодязь, якщо вони не повернуться через три дні. Але я не вбивця…
– Коли це було?
– Я не знаю. Багато днів тому.
– Хто тобі казав, що повернеться?
– Капітан поліції. Він не назвався. Він дав мені гроші. Забирайте їх, якщо хочете.
Даніель похитав головою.
– Де цей чоловік? Вальс…
– Внизу, – старий показав на металеві двері в кінці кухні.
– Дай мені ключі.
– То ви прийшли його вбити?
– Ключі.
Старий понишпорив у кишенях і простягнув йому в’язку ключів.
– Ви разом із ними? З поліцією? Я зробив усе, що мені сказали, але я не зміг убити…
– Як тебе звати?
– Мануель. Мануель Рекехо.
– Іди додому, Мануелю.
– У мене немає дому. Я живу в курені, там, за будинком, у лісі.
– Іди звідси.
Старий кивнув. Він важко підвівся й схопився рукою за стіл, щоб не впасти.
– Я не мав наміру тебе кривдити, – запевнив його Даніель. – Я переплутав тебе з іншим.
Чоловік, уникаючи його погляду, поплентався до виходу.
– Я збираюся зробити тобі послугу, – сказав Даніель.
5
За металевими дверима виявилася комірка з поличками, на яких стояли бляшанки з консервами. У дальній стіні був отвір, за яким виднівся кам’яний тунель, що стрімко спускався вниз. Коли Даніель підійшов до отвору, в обличчя йому вдарив різкий сморід, що підіймався з підземелля. Це був тваринний сморід, сморід лайна, крові і страху.
