Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Не будь наївною, Алісіє. То були такі часи.

– Твоя була ідея чи Вальсова?

– Хіба це має значення?

– Для мене – має.

– Це була нічия ідея. Просто все так склалося. Убачеві та його дружині запали в око Маташеві доньки. Вальс побачив у цьому вигоду. А пізніше нагодилися інші можливості. То були часи можливостей. Не буває пропозиції без попиту. Я робив лише те, що мав робити, і пильнував, щоб ця справа не вийшла у Вальса з-під контролю.

– Здається, недопильнував.

– Вальс – чоловік жадібний. На жаль, жадібним людям ніколи не вдається розпізнати ту мить, коли треба перестати зловживати своїм становищем, і вони не спиняються, доки не доведуть усе до безладу. Тому рано чи пізно вони мусять упасти.

– То Вальс живий?

– Алісіє… Чого ти від мене хочеш?

– Правди.

Леандро злегка підсміхнувся.

– Правди? Ти ж не гірше за мене знаєш, що її не існує. Правда – це угода, яка допомагає наївним людям змиритися з дійсністю.

– Я прийшла не для того, щоб ти сипав переді мною афоризмами.

Погляд Леандро зробився жорсткішим.

– Ні. Ти, як завжди, прийшла, щоб нишпорити там, де нишпорити не слід, і ти це знаєш. Ти прийшла, щоб все ускладнити. Тому що ти завжди все ускладнюєш. Саме тому ти залишила мене. Саме тому ти зрадила мене. Саме тому ти прийшла сьогодні й розводишся тут про правду. Тому що ти хочеш, щоб я сказав тобі: так, Алісіє, ти краща за мене, ти краща за все це.

– Я не краща ні за кого.

– Звісно, що краща. Саме тому ти завжди була моєю улюбленицею. Саме тому я хочу, щоб ти знову була поруч зі мною. Тому що цій країні потрібні такі люди, як ти і як я. Люди, які знають, як це все контролювати. Знають, як підтримувати спокій і не давати ситуації виходити за межі, щоб усе не перетворилося знову на мішок зі щурами, які живуть, щоб підгодовувати свої ниці почуття: ненависть, заздрість, злість, – і поїдають один одного живцем. Ти знаєш, що я маю слушність. Що, хоча в усьому завжди звинувачують нас, без нас ця країна давно б уже провалилася в пекло. То що ти мені скажеш на це?

Леандро довго дивився їй в очі, а відтак, не діставши відповіді, рушив до ванни. Обернувшись до Алісії спиною, він скинув халат. Гола шкіра його була блідою, як черевце риби. Чоловік узявся за прикріплений до мармурової стіни позолочений поручень і помалу занурився у воду. Простягнувшись у ванні й підставивши обличчя клубам пари, він розплющив очі й меланхолійно глянув на дівчину.

– Усе мало би бути інакше, Алісіє, але ми діти своєї доби. Насправді так навіть краще. Я завжди знав, що це будеш ти.

Алісія опустила зброю.

– Чого ти чекаєш?

– Я не збираюся тебе вбивати.

– Тоді навіщо ти сюди прийшла?

– Я не знаю.

– Авжеж знаєш.

Леандро потягнувся рукою до телефона, що висів на стіні ванної. Алісія знову наставила на нього револьвер.

– Що ти робиш?

– Ти знаєш, Алісіє… Оператор? Так. З’єднайте мене з Міністерством управління. З Хілем де Партерою. Так. Леандро Монтальво. Я чекаю. Дякую.

– Повісь слухавку негайно. Будь ласка.

– Я не можу цього зробити. Завдання ніколи не полягало в тому, щоб урятувати Вальса. Завдання полягало в тому, щоб знайти його й змусити мовчати, щоб уся ця прикра історія не спливла на поверхню. І ми, укотре вже, були за якусь дещицю від успіху. Але ти мене не послухала. Саме тому я зараз змушений, хоч і проти своєї волі, наказати знищити всіх, кого ти втягнула у свою авантюру. Даніеля Семпере, його дружину і всю його родину, а також того дурника, який працює на них, і всіх інших, кому ти, прагнучи спокути, розповіла їм на лихо те, чого вони ніколи не повинні були знати. Тобі так захотілося. На щастя, ти привела нас до них усіх. Як завжди, ти – найкраща, навіть, коли до цього не прагнеш. Оператор? Так. Пане міністре? Навзаєм. Саме так. У мене є новини…

Вистачило одного пострілу. Слухавка випала з його руки на підлогу біля ванни. Леандро повернув голову і скинув на Алісію поглядом, затруєним любов’ю і бажанням. У воді розпливлася багряна хмарка, покриваючи його тіло. Алісія стояла незрушно, споглядаючи, як із кожним скороченням серця її колишній наставник стікав кров’ю, аж доки зіниці його очей не розширилися, а на губах застигла насмішкувата гримаса.

– Я чекатиму на тебе, – прошепотів Леандро. – Не затримуйся.

За мить тіло осунулося вниз, і обличчя Леандро Монтальво з розплющеними очима занурилося під воду, червону від його власної крові.

5

Алісія підібрала слухавку з підлоги й піднесла до вуха. Лінія була порожня. Леандро нікому не дзвонив. Дівчина дістала флакон із пігулками, кинула кілька в рот, розжувала й запила ковтком дорогого бренді, яке Леандро тримав у невеличкій шафці у вітальні. Перш ніж покинути його номер-люкс, Алісія ретельно протерла пістолет Ендайї й кинула його на килим.

Шлях до службового коридору здався їй нескінченним. Два ліфти їхали вгору, і Алісія чимдуж побігла сходами. Вона знову минула плетиво коридорів, що звивалися довкола кухонних приміщень, і вийшла на останній відтинок шляху до виходу, щомиті очікуючи кулі в спину й уявляючи, як вона падає ницьма й помирає, як щур у підземеллях палацу Багряного Князя. Коли вона вийшла на вулицю, вітер війнув їй в обличчя мокрим снігом. Алісія спинилася на мить, щоб звести дух, і цієї миті побачила таксиста Ернесто, який, вочевидь непокоячись, чекав на неї біля машини на тому самому місці, де висадив її. Щойно побачивши Алісію, Ернесто підбіг до неї, мовчки підхопив під руки й довів до автомобіля. Він посадив дівчину спереду й поквапився за кермо.

Уже чути було далекі сирени, коли двигун запрацював і таксі рушило в напрямку до дороги Святого Єроніма. Проїжджаючи перед головним входом до «Паласу», Ернесто нарахував щонайменше три чорні машини, припарковані перед готелем. Із машин вискакували люди й неслися всередину, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Таксист спокійно поїхав далі, увімкнув поворотник і пірнув до гурту машин, що сунулися вниз до бульвару Реколетос. Сховавшись серед юрмовиська автобусів, трамваїв і легкових автомобілів, що повзли крізь туман, Ернесто зітхнув із полегшенням і наважився вперше поглянути на Алісію. Губи її тремтіли, а обличчя було пооране сльозами.

– Дякую, що зачекав на мене, – сказала вона.

– Ви добре себе почуваєте?

Алісія не відповіла.

– Додому? – запитав Ернесто.

Жінка похитала