Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

щось біля надгробної плити. У тіні скляної вази Даніель побачив якусь фігурку, що визирала з-поміж пелюсток зів’ялих квітів. Схоже, різьблена з гіпсу статуетка. Даніель був певен, що останнього разу, коли він приходив на могилу до матері, її тут не було. Він узяв статуетку й оглянув її. Янгол.

Хуліан, який із захватом дивився на фігурку, нахилився і спробував вихопити її. Янгол вислизнув у Даніеля з рук, упав на мармурову долівку й розбився. Коли це сталося, Даніель помітив, що з однієї половинки щось визирає. Клаптик зіжмаканого паперу. Даніель поставив Хуліана на землю й підібрав фігурку. Розгорнувши папір, він упізнав почерк Алісії Ґріс:

Маурісіо Вальс

Ель-Пінар

Вулиця Мануеля Арнуса

Барселона

Хуліан уважно дивився на нього. Даніель сховав записку в кишеню й усміхнувся до сина, але, схоже, не надто заспокоїв хлопчика, який дивився на батька так, як тоді, коли той, бувало, лежав із температурою на канапі. Даніель поклав на могилу білу троянду й узяв сина знову на руки.

Беа чекала на них унизу. Підійшовши до неї, Даніель мовчки обійняв дружину. Він хотів вибачитися за те, що сталося вранці, вибачитися за все, але не відшукав потрібних слів. Беа зазирнула йому в очі.

– Усе гаразд, Даніелю?

Він заховався за тою усмішкою, якою не зміг переконати Хуліана, а Беа й поготів.

– Я люблю тебе, – сказав він.

Того вечора, уклавши спати Хуліана, вони повільно кохалися в сутіні. Даніель пестив вустами її тіло так, мовби боявся, що робить це востаннє. Пізніше, коли вони лежали обійнявшись під ковдрою, Беа прошепотіла йому на вухо:

– Я хочу ще одну дитину. Дівчинку. А ти?

Даніель ствердно кивнув і поцілував її в чоло. Він не переставав її голубити, доки Беа не заснула. Тоді він дочекався, коли дихання її стане повільним і глибоким, а потім потайки встав із ліжка, узяв свій одяг і вдягнувся у вітальні. Перш ніж вийти, він спинився перед кімнатою Хуліана і ледь прочинив двері. Його син спокійно спав, обійнявши плюшевого крокодила, Фермінів подарунок, який був удвічі більший за нього самого. Хуліан охрестив його Карліто й, попри всі намагання Беа, відмовлявся спати без свого улюбленця. Даніель стримав бажання зайти до спальні й поцілувати сина. Хуліан мав сторожкий сон і, наче радаром, вловлював переміщення батьків по кімнаті. Даніель зачинив за собою вхідні двері, не знаючи, побачить ще колись свого сина чи ні.

4

На площі Каталонії він заскочив до нічного трамвая, коли той уже сунув по колії. У вагоні було п’ять-шість зіщулених від холоду пасажирів, які сиділи з приплющеними очима, байдужі до навколишнього світу, і скидували головами, коли трамвай шарпався. Жоден із них не зможе запам’ятати Даніеля.

Протягом півгодини трамвай повз угору вулицями міста, ледве чи й зустрівши на своєму шляху якусь машину. Вони минали порожні зупинки, лишаючи за собою блакитний слід з іскор на проводах і запах електрики та горілого дерева. Час від часу хтось із пасажирів повертався до життя, ішов хитким кроком до заднього виходу й зістрибував, навіть не чекаючи, доки трамвай зупиниться. Останній відрізок дороги, що спиналася вгору, від повороту Віа-Авґуста на Бальмес до проспекту Тібідабо, Даніель їхав лише в товаристві сонного кондуктора, що дрімав на своєму табуреті в кінці вагона, і водія, чоловічка, якого з навколишнім світом пов’язувала тільки цигарка, що випускала султанчики жовтуватого диму, який тхнув бензином.

Діставшись до кінцевої зупинки, водій переможно пихнув ще раз цигаркою і дав знак дзвінком. Даніель зійшов і опинився поза аурою янтарного світла, що огортала трамвай. Перед ним простягнувся, втікаючи в далечінь, проспект Тібідабо і шерег розкішних особняків і палаців, які здіймалися схилом гори. У височині, наче мовчазний сторож, що вартує місто, бовванів силует «Ель-Пінару». Даніель відчув, як серце почало битися сильніше. Він запнув пальто і став підійматися.

Проходячи проспектом повз номер 32, він повернув голову й побачив крізь ґрати колишній будинок родини Алдая. Спогади наринули на Даніеля. Минула ціла вічність, чи то пак лише кілька років відтоді, як він знайшов себе в цьому старому будинку і в ньому ж ледь не втратив свого життя. Фермін, якби зараз був поруч із ним, напевно відшукав би якусь іронію в тому, як цей проспект немовби пише Даніелеву долю, і в тому, що лише дурневі могло спасти на думку здійснити те, що він збирався здійснити, тимчасом як його дружина й син досипають свою останню мирну ніч на Землі. Може, треба було б узяти Ферміна з собою. Але той зробив би все можливе й неможливе, щоб зупинити його, і не дозволив би вчинити таке безумство. Фермін став би між ним і його обов’язком (чи, може, просто його темним прагненням помсти). Тому Даніель знав, що цієї ночі він мусить сам зустрітися зі своєю долею.

Вийшовши на майданчик, яким вивершувався проспект, Даніель злився з тінями й рушив до вулиці, що оббігала пагорб, на якому здіймався темний кутастий силует «Ель-Пінару». Здалеку здавалося, наче будинок завис між небом і землею. Лише підійшовши ближче, Даніель зміг осягнути розміри території й монументальні масштаби споруди. Маєток, розміщений на залісненому пагорбі, оточував мур, що йшов уздовж вулиці, а головний вхід – ґратовані ворота ще з тих часів, коли з залізом працювали справжні митці, – вартувала прибудова з вежею. Нижче в мурі було пророблено другий вхід, кам’яний портик із табличкою, на якій була назва маєтку. За воротами, які видавалися такими ж міцними, як і перші, виднілася плутаниця довгих сходів, що здіймалися поміж дерев. Даніель вирішив, що єдиний вихід – це видертися на мур, зістрибнути з другого боку й під прихистком дерев дістатися до будинку, сподіваючись, що його ніхто не помітить. А що як маєток охороняють собаки, або десь заховалися охоронці, яких він не помітив? Звідси не було видно жодного світла. Від «Ель-Пінару» йшов гнітючий дух пустки й самотності.

Після кількахвилинного огляду Даніель вирішив перебратися через мур у місці, яке видавалося трохи більше прикритим деревами. Каміння було слизьким від вологи й хиталося, тому знадобилося кілька спроб, перш ніж він зумів видряпатися нагору, а потім зістрибнути на другому боці. Ледве опинившись на вкритій віттям і глицею землі, Даніель відчув, як упала температура довкілля, немовби він спустився до якогось підземелля. Він почав сторожко підійматися схилом, щокілька метрів зупиняючись, щоб прислухатися, але чути було тільки, як вітер шумить у листі. Незабаром Даніель натрапив на бруковану дорогу, що вела від входу на територію маєтку