Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Він втупив у неї свої темні очі, обважнілі з утоми, і ані проблиску не з’явилося в них. Хоч волосся її розсипалося по плечах, груди важко ходили від бігу й спідниці забрьохались до колін, на обличчі його не проступило ні подиву, ні запитання, і губи не скривилися в осміху. Він сидів, розвалившись у кріслі, костюм на розбухлому животі був зім’ятий, тіло вже втратило колишню стрункість, а пружне раніше лице обрезкло. Пиятика й безпутне життя залишили своє тавро на його різьбленому профілі, який уже не нагадував молодого поганського княжича на щойно викарбуваній золотій монеті, а скидався на розбещеного й виснаженого надужиттям цезаря на мідяку, стертому від тривалого вжитку. Він дивився на неї, як вона стояла в дверях, приклавши руку до серця, дивився спокійно, мало не співчутливо, і це вразило її.

— Заходь і присядь,— мовив він.— Вона померла?

Скарлет кивнула й нерішуче підійшла ближче, не знаючи, на яку ступити, коли в нього такий вигляд. Не підводячись, він ногою відсунув крісло від столу, і вона сіла. Їй не хотілося, щоб він одразу починав мову про Мелані. Не хотілося й самій згадувати зараз про неї, переживати наново біль останньої години. Перед нею ще ціле життя, ще буде коли наговоритися про Мелані. Але, здавалося їй, не буде іншого такого вечора, іншої такої години, коли вона змогла б виповісти Ретові те, що лежить у неї на серці, що пориває її вигукнути: «Я кохаю тебе!» Щось, однак, було в його обличчі таке, що стримало її, і раптом їй стало соромно заводити мову про кохання саме зараз, коли тіло Мелані ще не встигло й охолонути.

— Що ж, земля їй пухом,— натужно промовив Рет.— Вона була єдина щира добра душа, яку я знав.

— Ой Рете! — розпачливо скрикнула Скарлет, бо його слова нараз оживили в її пам’яті все те добре, що Мелані зробила для неї.— Чому ти не пішов зі мною? Це було страшно... і мені так важко було без тебе!

— Я не зміг би цього витримати,— просто сказав він і хвильку помовчав. Потім напружився й тихо додав: — Вона була справжня дама.

Смутний його погляд спрямований був поза неї, і виднів у ньому такий самий вираз, що й тоді, при відблисках пожеж у ніч падіння Атланти, коли він казав їй про свій намір піти з відступаючою армією — вираз подиву, коли людина, знаючи себе до щирця, нараз відкриває у своїй душі несподівану відданість принципам, відкриває в собі почуття, які роблять її трохи смішною у власних очах.

Очі його похмуро дивилися кудись поза плече Скарлет, наче він бачив там, як Мелані тихенько проходить через кімнату. В прощальному його погляді не було ні смутку, ні болю, тільки задумливе здивовання з себе самого та гірке пробудження емоцій, призабутих ще з юності, і він знов сказав:

— Справжня дама.

Скарлет затремтіла, і жар її серця, те приємне тепло, та радість, що гнали її щодуху додому,— все це розвіялося. Вона лише почасти усвідомлювала, що діялося з Ретом, коли він прощався з єдиною людиною на світі, яку поважав, і раптом знову відчула пекучий біль від цієї невіджалуваної втрати чогось більшого, ніж просто окрема людська особистість. Вона не могла повністю зрозуміти чи осмислити, що він переживав, але на мить їй здалося, ніби й вона сама відчула ці шелесткі спідниці, їхній прощальний пестливий доторк. Вона немов глянула очима Рета на те, як відходила в минуле не просто жінка, а ціла легенда — легенда про лагідне, непомітне, але незламне жіноцтво, яке тримало на своїх плечах домівки південців у часи війни і яке, горде й сповнене любові, прийняло в свої обійми тих, хто повернувся після поразки.

Очі Ретові зупинилися на Скарлет, і голос його змінився. Тепер він звучав невимушено й холодно.

— Отже, вона померла. Для тебе це якраз дуже зручно, хіба ні?

— Та як ти можеш казати такі речі! — скрикнула вона, допечена до живого, і на очі їй набігли сльози.— Ти ж знаєш, як я її любила!

— Ні, цього я, здається, не знаю. Це для мене велика несподіванка, а тобі робить честь те, що, незважаючи на своє захоплення білою шантрапою, ти змогла нарешті належно оцінити Мелані.

— Як ти можеш таке казати! Звісно, я її цінувала! А ти — ні. Ти не знав її так, як я знала! Ти неспроможний оцінити її... яка добра вона була...

— Справді? Може, й так.

— Вона думала про всіх, крім себе самої... Коли хочеш, то й останні її слова були про тебе.

Проблиск щирого зацікавлення промайнув у нього в очах, коли він обернувся до Скарлет.

— І що ж вона сказала?

— Ой, та нехай уже іншим разом, Рете.

— Я хочу знати.

Він мовив це спокійно, але, поклавши руку їй на зап’ясток, так його стис, аж Скарлет заболіло. Вона не хотіла зараз згадувати слів Мелані, вважаючи, що треба якось інакше підвести розмову до теми свого кохання, та не могла ухилитись від його стиску.

— Вона сказала... сказала... «Будь добра до капітана Батлера. Він так сильно тебе кохає».

Рет кинув на неї гострий погляд і випустив її руку. Потім примружив очі, і обличчя його замкнулося. Нараз він підвівся і, підійшовши до вікна й розсунувши портьєри, пильно задивився надвір, наче там щось можна було розрізнити в густій імлі.

— А ще щось вона сказала? — запитав він, не обертаючи голови.

— Вона просила мене подбати про малого Бо, і я пообіцяла, що доглядатиму його, як власного сина.

— А ще що?

— Вона сказала... про Ешлі... Просила й про нього подбати.

Він помовчав хвильку, а тоді тихо засміявся.

— Це дуже зручно — мати згоду першої дружини, еге ж?

— На що ти натякаєш?

Рет обернувся, і вона, попри всю свою розгубленість, здивувалася, що не бачить насмішкуватості в його погляді. Та й звичайної зацікавленості там було не більше, як у людини, що дивиться останню дно не дуже дотепної комедії.

— Я, здається, висловився досить ясно. Міс Меллі померла. А ти, безперечно, маєш усі необхідні підстави для розлучення зі мною, та й репутація в тебе і без того така, що ніякий шлюборозлучний процес не заподіє тобі шкоди. Що ж до релігії, то