Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Тепер Скарлет зрозуміла, що то за пристань, затишна й безпечна, до якої вона поривалася в снах, але все ніяк не могла пробитися крізь імлу. То був не Ешлі, зовсім не Ешлі! В ньому, Ешлі, затишку було не більше, ніж у болотяних вогниках, і з ним не безпечніше, ніж серед сипучих пісків. То був Рет — Рет, що має дужі руки, щоб обійняти її широкі груди, до яких можна припасти втомленою головою, Рет, що своїм ущипливим сміхом допомагає надміру не перейматися житейськими клопотами. Рет, що цілком її розуміє, бо він, як і вона, сприймає життя, яким воно є, бо він не засліплений умоглядними міркуваннями про честь та посвяту і вірою у високе призначення людської натури. І він же кохає її! Адже всіма своїми кпинами він просто намагався приховати справжнє своє почуття, а вона так і не збагнула цього! Тоді як Мелані побачила це і при останньому своєму подиху сказала їй: «Будь добра до нього».

«О,— подумала вона,— не тільки Ешлі сліпий тупак. Я б давно мусила це зрозуміти».

Роками вона спиралася спиною на кам’яний мур кохання Рета і вважала його почуття за щось таке самоочевидне, як і любов Мелані та ще й дурила себе, ніби силу свою завдячує лише самій собі. І як сьогодні ввечері до неї раптом дійшло, що в гірких її змаганнях з життям при ній завжди була Мелані, так ось цю мить вона усвідомила, що в тіні за нею всі ці роки мовчки стояв і Рет, який кохав її, розумів і повсякчас ладен був допомогти. Рет на доброчинному базарі побачив нетерплячку у неї в очах і запросив її до танцю, тим самим позбавивши тягаря жалоби, Рет провіз її через пожежі й вибухи в ніч падіння Атланти, Рет позичив їй грошей на купівлю тартака, Рет заспокоював її, коли вона з криком прокидалася серед ночі зі своїх кошмарних снів,— та жоден чоловік не робив би цього всього, якби не кохав жінки до самозабуття!

З дерев на неї скрапувало, але вона на це не зважала. Імла клубочилася навколо, але їй до цього було байдуже. Бо коли вона стала думати про Рета, з його смуглявим обличчям, сліпучо-білими зубами й темними жвавими очима, її пройняв трепет.

«Я кохаю його,— подумала вона, і як завжди сприйняла істину без особливого подиву — мов дитина, що приймає дарунок.— Я не знаю відколи, але так є. І якби не Ешлі, я б давно це зрозуміла. Ніколи я не могла бачити світ, який він насправді, бо на заваді стояв Ешлі».

Вона кохала Рета, цього негідника, пройдисвіта без сумління й честі — принаймні честі в розумінні Ешлі. «К бісу честь Ешлі! — подумала вона.— Він зі своєю честю завжди мене підводив. Атож, іще з самого початку, коли почав учащати до мене, хоч добре знав, що його рідня воліє, щоб він одружився з Мелані. А Рет ніколи мене не підводив, навіть того жахливого вечора, коли Мелані влаштувала прийом, хоча мав би тоді в’язи мені скрутити! І навіть покинувши мене серед дороги ту ніч, коли впала Атланта, він знав, що я не пропаду, що якось я врятуюся. І навіть коли ото його посадили янкі, коли він поводився так, наче хотів, щоб я віддалася йому за гроші. Він не взяв би мене. Він просто випробував, як я триматимусь. Він кохав мене весь цей час, а я так ницо до нього ставилась! Безліч разів я завдавала йому прикрощів, а він був надто гордий, щоб це показати. І коли Гарні загинула... Ох, і як я так могла?»

Вона підвелася, випросталась і глянула туди, де стояв будинок на пагорбі. Ще півгодини тому вона думала, що втратила все на світі, крім грошей, все, що надавало життю принади,— Еллен, Джералда, Гарні, Мамку, Мелані й Ешлі. Вона мала всіх їх втратити для того, щоб зрозуміти, що кохає Рета — кохає його, бо він дужий і безоглядний, пристрасний і земний, як і вона сама.

«Розповім йому все,— вирішила вона.— Він зрозуміє. Він завжди мене розумів. Розповім йому, яка я дурна була, і як дуже я кохаю його, і що зроблю все, аби йому було добре».

Раптом вона відчула себе сильною і щасливою. І вже не боялася ні темряви, ні туману, і з того, як співало в ній серце, знала, що відтепер ніколи їх не боятиметься. Хоч би яка мла застувала їй шлях у майбутньому, вона знала, де її безпечне пристанище. Скарлет прудко рушила вулицею в бік дому, і кожен квартал видавався їй дуже довгим. Таким довгим, що аж нестерпно. Вона підібрала спідницю до колін і побігла підтюпцем. Але тепер її вже не гнав страх. Вона бігла тому, що в кінці вулиці на неї чекали Ретові обійми.

Розділ LXIII

Передні двері були трохи прочинені, і захекана Скарлет вбігла до холу й на хвильку пристала у веселковому сяйві з канделябра. Будинок був яскраво освітлений, але в ньому панувала суцільна тиша — не погідна, як буває серед нічного сну, а насторожена й втомлена, навіть дещо зловісна. Скарлет з першого погляду побачила, що Рета нема ні у вітальні, ні в бібліотеці, і серце у неї впало. Що, як його взагалі нема вдома... і він у Кралі, або де там він збував так багато вечорів, коли не приходив додому вечеряти? Цього вона не врахувала.

Вона вже рушила сходами нагору — може, він на другому поверсі? — аж це помітила, що двері до їдальні причинено. Серце їй ледь стислося від сорому, коли вона глянула на ці причинені двері,— їй пригадалося, скільки вечорів улітку Рет просидів там на самоті, напиваючись до чортиків, після чого приходив Порк і насилу вмовляв його лягти спати. То була її провина, але тепер вона все змінить. Усе віднині буде інакше... тільки, Боже милостивий, аби він не був зараз надміру п’яний. «Якщо він перепив, то мені не повірить і висміє мене, а це розіб’є моє серце».

Вона тихенько розсунула двері їдальні й заглянула досередини. Рет сидів за столом, грузько запавши в крісло, перед ним стояла повна карафка, а поруч порожня ще чарка. Хвала Богові, тверезий! Вона ширше прочинила двері, ледве стримуючи себе, щоб не підбігти до нього. Але коли він подивився в її бік, щось