Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Вона вийшла на темний ганок, причинила за собою двері, і в обличчя їй війнула прохолодна нічна вільгість. Дощ перестав, і не чути було ні звуку, тільки часом скрапувала вода з піддашшя. Світ оповило густим туманом, легенький холодок свідчив про кінець літа. Ніде в будинках по другий бік вулиці не світилося, лише в одному вікні горіла на підвіконні лампа, це світло снопком падало на вулицю, ледве пробиваючись крізь імлу, і промінчики його переливалися золотом. Здавалося, нерухомий сірий серпанок огорнув усе навколо. І в усьому світі запанувала тиша.

Скарлет сперлася головою на стовпець ганку й зібралася поплакати, але сліз не було. Занадто великою виявилася втрата, щоб сльози могли зарадити. Тіло її било дрожем. В мозку у неї досі стояв гул від падіння двох неприступних фортець власного життя, які з гуркотом розсипалися просто на очах. Якийсь час вона намагалася вдатись до давнього свого закляття: «Подумаю про це завтра, коли відійду на силі». Але закляття втратило свою дієвість. Скарлет не могла не думати про двох людей: про Мелані, яку вона так любила й так потребувала, і про Ешлі, якого вперто й затято бачила не схожим на нього справжнього. І вона усвідомлювала, що ці думки не даватимуть їй спокою і завтра, й позавтра, й в усі подальші дні її життя.

«Не можу я зараз вернутись туди й розмовляти з ними,— подумала вона.— Я не можу сьогодні бачити й утішати Ешлі. Тільки не сьогодні! Завтра я прийду раненько й зроблю все що треба, скажу всі заспокійливі слова, що їх треба буде сказати. Але не сьогодні. Я не можу. Я піду додому».

До її будинку було всього п’ять кварталів. Вона не чекатиме, поки заплаканий Пітер запряже коня чи поки доктор Мід одвезе її додому. Їй несила витерпіти сльози одного й мовчазний осуд другого. Вона швидко спустилася темними сходинками, без плаща й капелюшка, і пірнула в імлисту ніч. Завернувши за ріг, вона рушила нагору до Персикової вулиці, простуючи через тихий вологий світ і навіть хода її була безшелесна, як уві сні.

Коли вона підіймалась отак схилом, а груди їй стискали ся від непролитих сліз, у неї з’явилося чудне відчуття, ніби колись, за якихось подібних обставин, вона вже була в цьому холодному смерку, і не раз, а багато разів. «Дивина якась,— подумала вона з неспокоєм, прискорюючи ходу.— Це все нерви.— Однак відчуття не убувало, звільна проймаючи весь її мозок. Вона розгублено роззиралася довкола, і відчуття те ще й дужчало, примарне, але знайоме, аж урешті вона різко скинула голову,— як звірина, що нюхом чує небезпеку — Це просто від перевтоми,— пробувала вона заспокоїти себе.— І ніч така дивна, млиста Я ще ніколи в житті не бачила такої густої мли, хіба що... хіба що...»

І враз вона пригадала, і страх стис їй серце Тепер вона пригадала. Сотні разів у кошмарних снах вона бігла крізь такий, як оце, туман, крізь примарну місцину без жодної знайомої прикмети, де все заволокла густа остудлива мла й снували хапкі привиддя та змори Чи це вона знов поринула в сон, а чи давній її сон справдився наяву?

На хвилину вона втратила орієнтацію в дійсності й немов заблукала. Її огорнуло те саме, що в давніх кошмарних снах, відчуття, але тепер ще сильніше, ніж тоді, і серце загупало, наче молот. Вона знову стояла серед смерті й тиші, так, як раз колись у Тарі. Щезло все, що було в світі істотного, життя лежало в руїнах, а в серці її завивав панічний страх, мов зимова хуга. Жах, що крився в імлі, що сам був імлою, спробував узяти її в свої лабети І вона порвалася бігти Вона бігла так, як сотні разів уві сні летіла наосліп невідь куди, гнана безіменними страхами шукаючи в сірому тумані прихистку, що мав десь там бути.

Опустивши голову, вона мчала присмерковою вулицею а серце шалено калатало, і нічна волога осідала їй на устах і погрозливо зависали над нею дерева Десь там, десь там у цьому дикому краю вогкої тиші мало бути безпечне пристанище! Захекуючись, вона бігла попід гору, мокрі спідниці холодно били її по литках, легені мало не розривалися, туго зашнурований корсет впинався в ребра й стискав серце.

Аж це перед очима в неї замаячило світло, кілька вогників, тьмяних і мерехтливих, але таки реальних В її кошмарних снах ніякого світла не бувало, там стелився суцільний сірий туман Думкою Скарлет ухопилася за ці вогники Вони означають, що там безпека, люди, там реальність. Раптом вона урвала свій біг і, стискаючи руки в кулаки й силкуючись виборсатися з лещат страху, стала пильно вдивлятись у низку газових ліхтарів, які нагадали її розбурханому мозкові, що це ж Персикова вулиця, Атланта, а не якийсь сірий світ сновидь та примар.

Захекана, вона присіла на кам’яну тумбу над хідником, намагаючись угамувати нерви, що наче ті розторгані струни, ніяк не давалися взяти в руки.

«Я бігла... бігла, мов шалена! — подумала вона, все ще тремтячи тілом, хоч уже й менше, бо страх поволі спадав, тільки серце гупало мало не до млості — Але куди це я бігла?»

Дихала вона вже вільніше, тож тепер, притиснувши руку до серця, глянула вздовж Персикової вулиці. Там, на вершині пагорба, стояв її будинок. Їй здавалося, наче в кожному його вікні горить світло і кидає виклик імлі, якій несила це світло загасити. Домівка! Це ж таки реальність! Вона подивилась на ще нечіткий здаля обрис будинку, і в її погляді були вдячність і туга, а на душу зійшло щось подібне до заспокоєння.

Домівка! Це ж туди вона хотіла. І туди й бігла. Додому, де Рет!

Коли вона усвідомила це, з неї немов пута спали, а з ними минувся і страх, що не давав їй спокою в снах ще від того вечора, коли вона знеможено добрела до Тари, щоб побачити її світ лежить руїною. У Тарі вона тоді виявила, що не стало ані певності в завтрашньому дні, ані сили, ані мудрості, ані любові й ніжності, ані зрозуміння — не стало всього того, що втілювала в собі Еллен, що становило опертя її дівчачих літ. І хоч відтоді Скарлет здобула матеріальний добробут, уві снах своїх вона й далі була переляканою дитиною, спраглою віднайти у завтрашньому