Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

прогулянкам увесь вільний час, якого в нього було вдосталь. Він почувався найщасливішою істотою в світі, коли доктор читав йому свій геніальний твір — словник, і не мав меж його душевний відчай, коли доктор, поклавши рукопис у кишеню, починав мовчки ходити своїм садом. Коли ми з доктором працювали в кабінеті, містер Дік гуляв з місіс Стронг, допомагав їй поливати квіти і полоти грядки. Наважуся сказати, що містер Дік за цілу годину навряд чи вимовляв і дюжину слів, але його цілковита зацікавленість і мудре обличчя знаходили відгук в серцях доктора Стронга і його дружини; доктор і Енні обидва розуміли, що кожний із них любить його, й що він любить їх усім серцем. Отже, містер Дік досяг того, чого ніхто інший не міг би домогтися на його місці — він став з’єднувальною ланкою між доктором Стронгом і його дружиною.

Бачу я спокійне, мудре обличчя містера Діка, коли він походжає з доктором туди й сюди, захоплюючись незрозумілими йому словами зі словника. Бачу, як він тягне величезну лійку слідом за Енні, як стає на коліна і терпляче працює з крихітним листям у величезних рукавичках. Жоден філософ не міг би з такою майстерністю висловити своє несміливе бажання бути їй другом, як це робив містер Дік. Усі його вчинки і кожен рух проймала уважність і запопадливість, і я бачу, якими чистими і прозорими струмками ллються з його садової лійки різноманітні почуття люблячого серця: симпатія, довірливість, надія і любов. Містер Дік, спокійний і розважливий, зав­жди тепер лишається вірним собі, і вже не турбується більше про нещасливу долю Карла Першого. Невтомний у своїх послугах, він усвідомлює й розуміє, що в докторовій сім’ї трапився якийсь розлад, і він чимдуж клопочеться, щоб усе знову приведено було до ладу. Мені соромно пригадувати, що я в той час вважав містера Діка трохи божевільним, а себе — цілком розсудливим.

— Ніхто, крім мене, не знає, що це за людина, — з гордістю зазначила бабуся, коли ми розмовляли про це. — Дік ще покаже себе, повір мені, Троте.

Тепер я мушу згадати ще про одну річ, перш ніж закінчу цей розділ. Увесь час, поки в доктора гостювали його кентерберійські друзі, я помічав, що листоноша кожного ранку приносив два чи три листи на ім’я Урії Гіпа. Листи писані були рукою Мікоубера, почерк якого набрав заокругленого юридичного характеру. Звідси можна було зробити висновок, що в Кентербері справи йдуть добре, і що містер Мікоубер, призвичаївшись до шляхетної праці юриста, цілком здоровий і щасливий. Тому я був дуже неприємно здивований, коли одержав у цей час такого листа від його коханої дружини:

«Кентербері. Понеділок, увечері.

Ви будете, без сумніву, здивовані, мій любий містере Копперфілд, одержавши це послання. Ще більше здивує вас його зміст. Ще більше здивує вас неодмінна умова тримати в глибокій таємниці все, що буде зазначено в наступних рядках. Але мої почуття дружини і матері потребують підтримки; і не бажаючи радитися з моїми родичами (бо родичі мої абсолютно зневажають почуття містера Мікоубера), я не знаю, в кого ще можу я просити поради, коли не в мого друга і колишнього квартиранта.

Ви, очевидно, знаєте, мій любий містере Копперфілд, що між мною і містером Мікоубером (якого я ніколи не покину) зав­жди панував дух взаємної довіри. Щоправда, містер Мікоубер міг іноді підписати вексель, не порадившись зі мною, або ж міг неправильно інформувати мене щодо строку, коли мав бути сплачений такий вексель. Справді, такі речі траплялись. Але загалом, містер Мікоубер не мав ніяких таємниць від подруги серця — я натякаю на його дружину — і незмінно перед відходом до сну розповідав мені про події дня.

Ви можете уявити собі, мій любий містере Копперфілд, які муки я відчуваю, коли повідомляю вас, що містер Мікоубер цілком змінився. Він став стриманий. У нього з’явилися якісь таємниці. Його життя стало загадкою для товаришки його радощів і журби — я знову маю на думці його дружину. Я знаю лише, що він перебуває в конторі з ранку до пізньої ночі. А про решту я знаю стільки, скільки про південного чоловіка, про якого діти повторюють безглузду казку, розповідаючи, як він любив їсти холодний суп з родзинками. Народна вигадка стає для мене справжнім фактом.

Але це ще не все. Містер Мікоубер став насуплений. Він став суворий. Він цурається нашого старшого сина і дочки, він не пишається своїми близнятами, він кидає холодний погляд навіть на невинного незнайомця, який пізніше від усіх інших приєднався до нашого кола. Фінансові засоби, вживані до останнього фартинга на наші щоденні витрати, доводиться добувати від нього з величезними труднощами, і одного разу містер Мікоубер виголосив навіть жахливу погрозу, що доконає себе (власний його вислів), і він неухильно відмовляється дати будь-яке пояснення своїм дивним і незрозумілим вчинкам.

Це нестерпно. Серце моє розривається. Якщо ви дасте мені пораду, знаючи слабкість моїх сил, якщо ви скажете, що краще мені зараз зробити, то ви додасте ще одне дружнє зобов’язання до тих багатьох, які я вже маю перед вами. Посилаючи вам привіти від моїх дітей і усмішку невинного немовляти, я лишаюся, любий містере Копперфілд,

Ваша нещасна

Емма Мікоубер».

Навряд чи я виправдав сподіванки місіс Мікоубер, коли в своїй відповіді порадив їй бути ласкавою до містера Мікоубера і терпляче зносити тимчасову незгоду. Все це місіс Мікоубер, як леді, досвідчена в життєвих справах, знала й сама краще за мене, але в усякому разі лист її змусив мене замислитися.

V. Знову оглядаюся на пройдений шлях

Ще раз дозволю собі зупинитися на незабутньому періоді мого життя. Дивлюся на себе відсторонено й бачу примари тих днів, що тьмяною чергою йдуть поряд зі мною разом