Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Сказавши це, він навшпиньки підійшов до дверей, які я залишив відчиненими, і старанно зачинив їх. Потім він повернувся і став у ту саму позу, що й раніше. Штучне співчуття в його голосі і в усіх його жестах було нестерпнішим, принаймні для мене, ніж будь-яке знущання.
— Я визнав за потрібне, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — вказати докторові Стронгу на те, про що ми з вами вже розмовляли. Ви казали, що не зовсім розумієте мене, чи не так?
Я тільки глянув на нього, але не відповів нічого. Підійшовши до свого доброго старого вчителя, я спробував сказати йому кілька слів, щоб утішити і підбадьорити його. За давнім своїм звичаєм, він поклав руку мені на плече, наче маленькому хлопчикові, але не підвів своєї сивої голови.
— Якщо ви не зрозуміли мене, мастере Копперфілд, — вів далі Урія тим самим офіційним тоном, — то я дозволю собі — тут усі свої — зазначити, що я звернув увагу доктора Стронга на поведінку місіс Стронг. Запевняю вас, Копперфілде, мені зовсім не подобається втручатись у такі неприємні речі. Але справи складаються так, що всі ми втручаємось у те, у що нам не слід втручатись. От що я хотів сказати, сер, коли ви не зрозуміли мене.
Тепер, пригадуючи його підступне обличчя, я дивуюся, чому я не схопив його за комір і не витряс із нього душу.
— Смію сказати, я висловлювався не дуже ясно, — вів він далі, — та й ви теж говорили натяками. Природна річ, ми обоє не хотіли торкатися такої теми. Так чи так, але, нарешті, я вирішив висловитись ясно й зрозуміло: я зазначив докторові Стронгу, що... Ви щось сказали, сер?
Зі своїм останнім реченням звернувся він до доктора, який у цей час простогнав. Цей зойк міг би зворушити всяке серце, але на Урію він не вплинув зовсім.
— ...зазначив докторові Стронгу те, — продовжував він, — що всім виразно видно: містер Мелдон і така мила і приємна леді, як дружина доктора Стронга, занадто люб'язні одне до одного. Справді, настав час (ми тепер усі втрутились у справу, якої не слід було б починати), коли треба відкрити докторові Стронгу очі на те, що було для всіх ясно, як день, ще до від'їзду містера Мелдона до Індії. Саме заради цього містер Мелдон повернувся додому, і лише заради цього ходить він сюди. Коли ви ввійшли, сер, я саме просив мого компаньйона, — звернувся він до містера Вікфілда, — чесно сказати докторові Стронгу, чи був він здавна такої думки, чи ні. Отже, містере Вікфілд, сер! Чи будете ви такі ласкаві сказати нам? Так чи ні, сер? Ну, компаньйоне!
— Заради бога, мій любий докторе, — сказав містер Вікфілд, знову кладучи свою нерішучу руку докторові на лікоть, — не надавайте забагато ваги тим підозрам, які могли бути в мене.
— Ось воно! — скрикнув Урія, похитуючи головою. — Яке сумне визнання! Чи не так? І це говорить він, такий давній друг! Присягаюся, коли я був лише жалюгідним клерком в його конторі, Копперфілде, то я двадцять разів бачив, як він ставиться до того (бо він батько, і я не можу засуджувати його за це), що міс Агнес приятелює з жінкою, з якою їй не слід знатися.
— Мій любий Стронгу, — тремтячим голосом сказав містер Вікфілд, — мій добрий друже, мені нема потреби казати вам, що моїм гріхом завжди було шукати в кожного одну головну мету і перевіряти всі вчинки за єдиною вузькою міркою. Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.
— Ви мали сумніви, Вікфілде, — сказав доктор, не підводячи голови, — ви мали сумніви.
— Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! — наполягав Урія.
— Справді, був час, коли я мав сумніви, — сказав містер Вікфілд, — я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.
— Ні, ні, ні! — глибоко засмученим голосом відповів доктор.
— Був час, коли я гадав, — сказав містер Вікфілд, — що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.
— Ні, ні, ні! — повторив доктор. — Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.
— Я це зрозумів, — сказав містер Вікфілд, — я не міг сумніватись у цьому після ваших слів. Але я гадав... але я гадав... благаю вас пам'ятати, що сам я перебував у полоні вузького світогляду... Я гадав, що, зважаючи на таку нерівність віку…
— Ось як він підходить до цього, бачте, мастере Копперфілд! — зазначив Урія, гримасами малюючи своє образливе співчуття.
— ...така молода і гарна леді, при всій своїй справжній повазі до вас, могла бути змушена до шлюбу лише з матеріальних міркувань. Я не зважив на численні почуття й обставини, які всі спрямовані були до добра. Заради неба, не забувайте цього.
— Як обережно він висловлюється! — сказав Урія, похитуючи головою.
— Я завжди дивився на неї тільки з однієї точки зору, — казав містер Вікфілд, — але заради всього дорогого вам, мій давній друже, благаю вас зважити на мій погляд, тепер я мушу визнати, бо іншого виходу нема…
— Ні! Нема вже виходу, містере Вікфілд, сер, — зазначив Урія. — Ми вже занадто далеко зайшли.
— ...що я, — сказав містер Вікфілд, безпорадно і розпачливо поглядаючи на свого компаньйона, — що я не довіряв їй і гадав, ніби вона не виконує свого обов'язку щодо вас; і якщо треба мені відкрити все, то іноді не подобалося мені, що Агнес так приятелює з нею. Адже ж я бачив, чи то, може, моя хибна теорія змушувала мене вважати, ніби я бачу все. Я ніколи ні з ким не говорив про це. Я ніколи не думав, що це відомо будь-кому. І хоч жахливо чути вам таке, — сказав містер Вікфілд, зовсім пригнічений, — та якби ви знали, як жахливо говорити мені це, то ви пожаліли б мене.
Щирий і добрий доктор у відповідь простягнув руку. Містер Вікфілд потиснув її, низько схиливши голову. Мовчання перервав Урія, звиваючись, мов в’юн:
— Безперечно, ця тема сповнена неприємностей для будь-кого. Але коли ми вже зайшли так далеко, то мушу дозволити собі зазначити, що Копперфілд це також помічав.
Я обернувся до нього і спитав, як сміє він посилатися на мене.
— О, це дуже мило з вашого боку, Копперфілде, — відказав Урія, звиваючись усім тілом, — і ми всі знаємо, яка у вас мила вдача, але ви не будете заперечувати, що коли я розмовляв з вами якось уночі, то ви знали, що я маю на думці. Не заперечуйте, ви знали, що я маю на думці, Копперфілде! Ви заперечуєте це з найкращими намірами, але не треба цього робити, Копперфілде!
Лагідні очі доброго старого доктора на якусь мить глянули на мене, і я відчув, що на обличчі моєму занадто виразно написані спогади про мої давні сумніви; він не міг не помітити цього. Марно мені було гніватись, я не міг змінити