Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Але, будь ласка, скажіть мені свою думку про мене, якщо можете, — благала Дора.

Ми почали жартувати з приводу наївної відвертості Дори, яка категорично хоче, щоб її любили. Дора сказала, що я — гусак, і що вона зовсім не потребує моєї любові. Вечір промчав на швидких крилах. Настав час, коли диліжанс мав заїхати по нас. Я самотньо стояв біля каміна, спершись на мармурову дошку, коли Дора тихенько підкралась до мене, щоб подарувати мені на прощання свій коштовний поцілунок.

— Як ти думаєш, Доді, — сказала Дора, недбало граючись одним із ґудзиків мого сюртука, при чому її ясні оченята засяяли надзвичайним блиском, — якби я заприятелювала з нею раніше, то, мабуть, була б значно розумнішою?

— Любове моя, — сказав я, — які дурниці!

— Хіба ти вважаєш це дурницями? — відповіла Дора, не дивлячись на мене. — Чи ти певен цього?

— Авжеж!

— Я забула, — сказала Дора, все ще граючись моїм ґудзиком, — якою родичкою доводиться тобі Агнес, поганий хлопчисько?

— Ми не кровні родичі, — відповів я, — але ми виховувалися разом, як брат і сестра.

— Дивно мені, чому це ти закохався в мене? — сказала Дора, беручись до другого ґудзика на моєму сюртуку.

— Мабуть, тому, що неможливо було побачити тебе і не покохати, Доро!

— А якби ти ніколи не побачив мене? — мовила Дора, переходячи до третього ґудзика.

— А якби ми ніколи не народжувалися? — жартівливо відповів я.

Я не міг здогадатися, про що так зосереджено думає моя Дора. Все ще стоячи біля каміна, я мовчки милувався її ніжною ручкою, що переходила з одного ґудзика на другий, її хвилястими кучерями, що падали мені на груди, повіками її очей, що повільно стежили за рухом крихітних пальчиків. Нарешті погляд її зустрівся з моїм. Вона стала навшпиньки, надзвичайно ніжно поцілувала мене один, два, три, чотири рази і вийшла з кімнати.

Через кілька хвилин вся маленька компанія повернулася до вітальні, і незвичайна замисленість Дори миттю зникла. Доки ми чекали на диліжанс, вона вирішила змусити Джіпа показати нам усі свої фокуси. Це забрало досить багато часу (не тому, що витівки були занадто різноманітні, але через нехіть Джіпа) і спектакль ще не закінчився, коли біля воріт пролунали звуки кондукторського ріжка. Дора і Агнес поспішили ніжно попрощатися. Дора обіцяла писати до Агнес, якщо тільки Агнес не зважатиме на те, що її листи будуть трохи дурненькі. Агнес обіцяла писати Дорі. Біля дверей диліжанса вони вдруге попрощалися та, нарешті, попрощалися втретє, коли Дора, всупереч умовлянням міс Лавінії, підбігла до вікна нагадати Агнес її обіцянку писати якомога частіше. Я сидів на імперіалі і на прощання милувався кучерями своєї нареченої.

Диліжанс мав висадити нас біля Ковент-Гардена, де нам слід було пересісти до другого екіпажа, що їхав до Гайгета. Чекаючи на другу карету, ми з Агнес трохи погуляли. Я нетерпляче чекав на цей момент, коли зможу почути від Агнес похвали Дорі. О, які то були похвали! Як палко і красномовно, як щиро доручала вона моєму ніжному піклуванню милу істоту! Як обережно натякнула вона, що я мушу дуже дбайливо поставитися до дівчини, в якої нема батьків!

Ніколи, ніколи не любив я Дору так глибоко і ніжно, як тієї ночі! Коли ми під світлом зірок ішли спокійним шляхом до докторового будинку, я розповів Агнес, як вплинула вона на мене.

— Коли ви сиділи поруч із нею, — сказав я, — ви здавалися не меншою мірою її добрим янголом, ніж моїм; так здається мені і тепер, Агнес.

— Слабкий янгол, — відповіла вона, — але вірний!

Її спокійний тон пройняв мене до самого серця, і я не міг не сказати:

— Вам зав­жди була властива якась привітність, що на неї не здатен ніхто інший. Сьогодні я помітив, що ви знову веселі, і навіть почав сподіватися, що вдома у вас справи йдуть краще.

— Я сама почуваюся краще, — сказала вона, — на серці мені легко і весело.

Я глянув на її ясне обличчя. Чи то не сяйво зірок робило його таким витонченим?

— Вдома нічого не змінилося, — сказала Агнес, помовчавши.

— Там більше не натякали, — спитав я, — ...я не хочу псувати вам настрою, Агнес, але я не можу не спитати... на те, про що ми говорили, коли зустрілися минулого разу?

— Ні, — відповіла вона.

— Я так багато думав про це!

— А ви думайте про це менше. Пам’ятайте, що я завжди вірю в силу любові та правди. Не бійтеся за мене, Тротвуде, — додала вона згодом, — я ніколи не зроблю того кроку, якого ви так боїтеся.

Невимовним полегшенням для мене було почути це запевнення з її власних правдивих уст, хоч я насправді ніколи не вважав це за можливе, якщо міркував відсторонено. Так я і сказав їй.

— А як довго ви гостюватимете у доктора Стронга? — спитав я. — Може, нам уже не пощастить лишитися самим віч-на-віч. Люба моя Агнес, чи багато мине часу, доки ви знову приїдете до Лондона?

— Мабуть, багато, — відповіла вона. — Мені здається, буде краще... заради тата... лишитися вдома. Навряд чи найближчим часом нам пощастить зустрічатися часто, але я сумлінно листуватимуся з Дорою, і через неї ми знатимемо новини одне про одного.

Ми вже зайшли до дворика перед котеджем доктора. Було темно. В кімнаті місіс Стронг світилося, і Агнес, вказавши на світло, побажала мені доброї ночі.

— Хай вас не турбують, — сказала вона, простягаючи до мене руку, — наші лиха і неприємності. Ваше щастя робить і мене щасливою. Якщо колись ви зможете мені допомогти, то, запевняю вас, я попрошу вас про це. Хай зав­жди буде над вами ласка божа!

Її промениста усмішка та зворушливий тон її привітного голосу знову відтворили в моїй уяві образ маленької Дори поруч із нею. Якийсь час я стояв і милувався зорями, сповнений любові і вдячності, а потім поволі пішов своїм шляхом. Я винайняв кімнату на ніч у сусідній таверні, а тому мені не було куди поспішати. Я вже підходив до воріт, коли, випадково повернувши голову, побачив світло в кабінеті доктора. Я подумав, що він працює без моєї допомоги над словником, і сумління почало гризти мене. Щоб пересвідчитись у цьому або принаймні побажати йому доброї ночі, якщо він усе ще сидить над своїми книжками, я повернув назад, тихо пройшов через залу, нечутно відчинив двері і зазирнув до кабінету.

На моє здивування, я насамперед побачив там при тьмяному світлі лампи не кого іншого, як Урію Гіпа. Він стояв біля самої лампи, притуливши одну зі своїх кощавих рук до рота, а другу поклавши на стіл. Доктор сидів у кріслі, закривши обличчя руками. Містер Вікфілд, дуже схвильований і збентежений, нахилився вперед, безпорадно торкаючись руки доктора.

У цю мить мені здалося, що доктор захворів. Під цим враженням я швидко зробив крок уперед, але тут я помітив погляд Урії і зрозумів, у чому річ. Я хотів був піти геть, але доктор жестом попросив мене залишитися.