Знедолені - Віктор Гюго

Дід підійшов до вікна, розчахнув стулки, наче йому бракувало повітря, й, дивлячись у темряву, заговорив жалібним голосом:

— Поколотий, порубаний, посічений, убитий! Ви бачили — який негідник! Адже він знав, що я чекаю його, що я звелів приготувати для нього кімнату й повісив у себе над ліжком його дитячий портрет! Він добре знав, що я кликав його довгі роки, просиджуючи вечори біля коминка й почуваючи себе несосвітенним дурнем! Ти знав, що варто тобі вернутись — і ти станеш господарем дому, і я, старий бовдур, у всьому слухатимусь тебе. Ти знав це чудово, але ти сказав: «Ні, він рояліст, я не піду до нього!» І ти подався на барикади, ти загинув мені на злість!

Лікар почав уже тривожитися за обох. На мить покинувши Маріуса, він підійшов до старого й узяв його за руку. Той глянув на нього розширеними, налитими кров’ю очима і спокійно сказав:

— Дякую вам, добродію. У мене чоловічий характер, я бачив страту Людовика Шістнадцятого, і я вмію переживати лихо. Ви дарма гадаєте, що я гніваюсь. На мертвих не гніваються. Але я виховав цього хлопця. Я був уже старий, коли він був малесенький. Він грався в Тюїльрі, копав у піску ямки, а я зарівнював їх ціпком, щоб сторожі не бурчали. А одного дня він крикнув: «Геть Людовика Вісімнадцятого! — й пішов. Він був такий рожевий і такий білявенький. Його мати померла. Він син одного з луарських розбійників, але ж діти не відповідають за злочини батьків. Я пам’ятаю, коли він був ось такого зросту. Він не міг вимовити звуку «д» і белькотів так мило й незрозуміло, наче пташеня. Якось біля статуї Геркулеса Фарнезького навколо нього зібрався гурт, і всі милувалися ним — такий то був гарненький хлопчик! Я іноді покрикував на нього й погрожував йому ціпком, але він знав, що це не всерйоз. Коли вранці він забігав до спальні, я бурчав, але мені здавалося, що до мене заглянуло сонце!

Старий наблизився до Маріуса, нерухомого й мертвотно-блідого, і знову заломив руки.

— Ох, негідник! Ох, якобінець! Ох, душогуб! Ох, бандит!

Отак умирущий ледь чутним голосом дорікав мерцеві.

Потроху дідова мова стала зв’язнішою, але голос звучав глухо, ніби долинав із глибини провалля:

— Мені байдуже, я сам скоро помру. Який негідник! Замість веселитись і втішатися життям, він дав зрешетити себе кулями! Який йолоп! І було б за що! За республіку! Адже йому тільки двадцять років! І тепер у нас буде зразу два похорони. То ти пішов на смерть заради прекрасних очей генерала Ламарка? Навіщо він тобі, той Ламарк? Той базікало, той рубака? Померти заради мерця! Є від чого схибнутися з розуму! У двадцять років! І бідолашному дідові доведеться помирати в самотині. Здихай у своєму закутні, старий пугачу! Отже, всьому кінець. Мерзенні, підлі часи! Зневажаю я ваші ідеї, ваші системи, ваших верховодів, ваших оракулів, ваших докторів, ваших ледацюг-письменників, ваших шахраїв-філософів і ваші революції, які за шістдесят років тільки розполохали ворон у Тюїльрі! І якщо ти підставив груди під кулі за такі дурниці, то я не стану навіть жаліти тебе, чуєш, душогубе!

У цю мить очі Маріуса розплющились, і його погляд, усе ще затьмарений непритомністю, спинився на Жільнорманові.

— Маріусе! — зойкнув старий. — Сину мій улюблений! Ти розплющив очі, ти дивишся на мене, ти живий! Дякую тобі!

І впав непритомний.

Книга третя

Жавер у безвиході

Повільною ходою Жавер віддалявся від вулиці Озброєної людини.

Уперше в своєму житті він ішов з похиленою головою.

Звернувши найкоротшою дорогою до Сени, він вийшов на набережну В’язів, проминув Гревську площу і зупинився на розі мосту Нотр-Дам. У тому місці, між Сиром’ятною набережною і набережною Квітів, від мосту Нотр-Дам до мосту Міняйлів річка утворює ніби квадратне озеро з бистриною посередині.

Човнярі бояться тієї бистрини на Сені, яка тоді була ще й затиснута між палями збудованого на мосту млина, нині зруйнованого. Розташовані дуже близько один від одного два мости ще побільшують небезпеку; вода вирує під їхніми арками, утворюючи високі хвилі. Навіть найкращий плавець, упавши там у воду, вже не вирине на поверхню.

Жавер сперся ліктями на парапет мосту й замислився, поклавши підборіддя на долоні й запустивши пальці у свої густі бурці.

У його душі відбувся справжній переворот, і йому було про що подумати. Жавер страждав, він був розгублений і стривожений. Його розум, досі такий ясний у своїй сліпоті, раптом утратив ясність. Жавер відчував, що поняття обов’язку роздвоїлося в його свідомості. Коли він так несподівано зустрів на березі Сени Жана Вальжана, в ньому пробудився інстинкт вовка, який нарешті схопив свою здобич, але водночас і інстинкт собаки, що знайшов свого хазяїна.

Сталося незбагненне для Жавера: Жан Вальжан його пощадив. Та куди дужче приголомшило його те, що він, Жавер, пощадив Жана Вальжана.

Він жахався того, що сьогодні вчинив. Він, Жавер, усупереч усім поліційним правилам, усупереч усьому кодексу законів відпустив на волю злочинця! Так йому заманулося, він підмінив інтереси суспільства особистими інтересами. Нечувано! Щоразу, як Жавер думав про свій ганебний вчинок, він тремтів із голови до ніг. Як же йому бути? Лишалося одне: негайно повернутися на вулицю Озброєної людини й заарештувати Жана Вальжана. Йому слід було зробити тільки так. Але він не міг.

Щось стояло йому на заваді.

Але що саме? Хіба існує щось важливіше за суд, за поліцію, за владу? Жавер був у цілковитому замішанні.

Недоторканний каторжник! Арештант, на якого не поширюється влада поліції! І все це з вини Жавера!

Хіба не жахливо, що Жавер і Жан Вальжан, двоє людей, які належали законові (один — створений карати, а другий — терпіти кару), дійшли до того, що зневажили закон?

Як же так? Невже Жан Вальжан виявиться сильнішим за весь усталений порядок і залишиться на волі, а він, Жавер, і далі отримуватиме платню від держави?

Думки його ставали дедалі похмурішими.

Великодушність, яку виявив до нього Жан Вальжан, тяжко пригнічувала Жавера. Інші Вальжанові вчинки, які раніше здавались йому безглуздими й лицемірними, тепер постали перед ним у справжньому світлі. За Жаном Вальжаном проступив Мадлен, і обидва вони злилися в один шляхетний образ. Жавер відчував, як у його душу закрадається щось неприпустиме: повага до каторжника. Шанувати тюряжника — хіба таке мислимо? Він тремтів від обурення, але нічого не міг із собою вдіяти. Хоч як він опирався, але в душі мусив визнати моральну перевагу цього злочинця.

Милосердний злочинець, жалісливий каторжник,