Знедолені - Віктор Гюго

— Його там убили. Піди розбуди батька.

Воротар не зворухнувся.

– Іди, йди, — повторив Жавер і додав: — Завтра тут буде похорон.

Воротар насамперед розбудив Баска. Баск — Ніколетту, Ніколетта — тітку Жільнорман. Але діда будити не стали, вирішивши, що чим пізніше він про все довідається, тим краще.

Маріуса занесли на другий поверх і поклали на стару канапу в передпокої. Коли Баск подався по лікаря, а Ніколетта стала нишпорити в шафах, шукаючи чисту білизну, Жан Вальжан відчув, що Жавер торкнувся його плеча. Він зрозумів і спустився сходами, чуючи за собою Жаверові кроки. Обидва сіли у фіакр. Візник зайняв своє місце на передку.

– Інспекторе Жавер, — сказав Жан Вальжан. — У мене до вас ще одне прохання.

— Яке? — суворим тоном запитав Жавер.

— Дозвольте мені зайти на хвилину додому. А тоді робіть зі мною, як знаєте.

Жавер помовчав, уткнувши підборіддя в комір редингота, потім опустив переднє віконце фіакра і сказав:

— Візник! На вулицю Озброєної людини, номер сім.

9. У цьому розділі відбувається неймовірне

За весь час дороги вони не розтуляли рота.

Чого хотів Жан Вальжан? Закінчити те, що почав: попередити Козетту, сказати їй, де Маріус, зробити, якщо встигне, останні розпорядження. Що ж до нього самого, то все було скінчено: він потрапив у лапи Жавера й не чинив опору.

На в’їзді до вулиці Озброєної людини фіакр зупинився, бо вона була вузька для екіпажів. Жавер і Жан Вальжан вийшли з карети.

Візник смиренно звернув увагу «пана інспектора» на те, що утрехтський оксамит у кареті весь у плямах від крові вбитого та брудної одежі вбивці. Так він зрозумів суть того, що сталося. Він витяг із кишені свою службову книжку й попросив, щоб пан інспектор зазначив у ній про заподіяну шкоду. Жавер відштовхнув книжку, яку тицяв йому візник, і сказав:

— Скільки тобі належить, враховуючи простій і поїздку?

— Уже пів на восьму, — відповів візник, — та й оксамит у мене був новісінький. Вісімдесят франків, пане інспектор.

Жавер дістав із кишені чотири золоті монети й відпустив фіакр.

Жан Вальжан подумав, що Жавер має намір відвести його пішки до найближчого поліційного відділка. Вони пішли вулицею, Жан Вальжан попереду, Жавер — слідом. Порівнявшись із будинком номер сім, Жан Вальжан постукав. Двері відчинилися.

– Ідіть, — сказав Жавер.

І додав із дивним виразом, наче йому нелегко було вимовити ці слова:

— Я зачекаю вас тут.

Жан Вальжан подивився на нього. Така поведінка не була властива Жаверові. Правда, зневажлива довіра, яку виявляв до нього Жавер, довіра кота, що відпускає мишу тільки на відстань своєї пазуристої лапи, не могла особливо здивувати Жана Вальжана — адже він сам вирішив віддатись у руки правосуддя й на цьому все покінчити.

Жан Вальжан зайшов у дім і піднявся сходами.

На другому поверсі він зупинився. Опускне вікно на сходовому майданчику, яке виходило на вулицю, було відчинене.

Чи то щоб ковтнути свіжого повітря, чи то несвідомо Жан Вальжан вистромив голову в те вікно. Вулиця була коротка, й ліхтар освітлював її з кінця в кінець. Жан Вальжан остовпів від подиву: на вулиці він не побачив нікого.

Жавер пішов.

10. Дід

Баск і воротар перенесли канапу з нерухомим Маріусом до вітальні. Незабаром з’явився лікар.

Налякана тітка Жільнорман ходила туди-сюди, заламуючи руки, і знай бурмотіла: «Господи, що ж це таке?» Іноді вона додавала: «Все буде перемазане кров’ю!» Коли минув перший переляк, вона навіть спромоглася осмислити становище по-філософському й глибокодумно вигукнула: «Так воно й мало скінчитися!»

Лікар оглянув Маріуса й пересвідчився, що пульс б’ється, що в грудях немає жодної глибокої рани, а згустки крові в кутиках губів утворилися внаслідок кровотечі з носа; тоді він звелів поставити поряд із канапою розкладне ліжко й перекласти пораненого туди — без подушки, голову врівень із тілом або й нижче. Груди оголили, щоб полегшити дихання. Побачивши, що Маріуса роздягають, панна Жільнорман пішла до своєї кімнати і стала там молитися, перебираючи чотки.

У Маріуса не виявилося серйозних внутрішніх пошкоджень. Ковзнувши по записнику, куля відхилилася вбік і пройшла понад ребрами, утворивши жахливу рвану рану, проте неглибоку й через те не дуже небезпечну. Під час тривалої підземної подорожі перебита ключиця звихнулася. Руки були порубані шабельними ударами. Жоден шрам не спотворював обличчя, але вся голова була наче посічена. Поки що лікар не міг сказати, чи ті поранення в голову зачепили тільки шкіру, чи й пошкодили череп. Погано було те, що поранений знепритомнів, у таких випадках далеко не завжди приходять до тями.

Крім того, Маріус утратив дуже багато крові. Нижня половина тіла не постраждала, адже до пояса він був захищений барикадою.

Баск та Ніколетта дерли білизну й готували бинти. Лікар зупиняв кров, затикаючи рани тампонами з вати. Біля ліжка, на столику, де були розкладені хірургічні інструменти, горіли три свічки. Лікар обмив Маріусове обличчя та волосся холодною водою. Повне відро в одну мить забарвилося кров’ю. Воротар стояв зі свічкою в руці й присвічував.

Лікар, здавалося, поринув у сумні роздуми. Час від часу він заперечливо хитав головою, наче відповідаючи сам собі. Поганий знак для хворого — ці таємничі розмови лікаря із самим собою!

У ту мить, коли він обтирав обличчя пораненого, обережно торкаючись заплющених повік, двері в глибині вітальні відчинились, і там з’явилася висока біла постать.

То був дід.

Сон у старих чутливий; Жільнорманова спальня була поряд із вітальнею, шум розбудив його. Помітивши, що крізь щілину під дверима проникає світло, він підвівся з ліжка й навпомацки дістався до вітальні.

Приголомшений, Жільнорман став на порозі, тримаючись за ручку прочинених дверей і витягши вперед тремтячу голову; на ньому був білий вузький халат, що облягав тіло, мов саван, і він здавався привидом, який заглядає в могилу.

Він побачив яскраво освітлене ліжко, а на ньому закривавленого юнака, блідого, із заплющеними очима, з розтуленим ротом, з побілілими губами, роздягненого по пояс і вкритого ранами.

Старий затремтів усім своїм висхлим, негнучким тілом; його очі з пожовклими від старості білками затуманились і оскліли, обличчя набуло землистого відтінку, щоки обвисли, розчепірені кощаві пальці здригалися.

— Маріус! — прошепотів він.

— Пана Маріуса щойно привезли, — сказав Баск. — Він був на барикаді, й там…

— Він убитий! — вигукнув дід страшним голосом. — Ох, бандит!

І судомно випроставшись, звернувся до лікаря:

— Добродію, скажіть правду! Він мертвий?

Лікар, до краю стривожений, нічого не відповів.

Жільнорман заломив руки й вибухнув гірким сміхом.

— Він мертвий! Пішов шукати собі смерті на барикаду! Мені на злість! Ох, кровопивця! Ось