Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

— Насправді народження не є початком, у цей час ми не розпоряджаємося власним життям — життя наше є лише продовженням життя чужого. Візьмімо для прикладу мене. Якщо поглянути на мене зараз, то можна запросто подумати, що моє народження було чимось надзвичайним, чи не так? Що воно супроводжувалося дивними провіщеннями чарівниць, які за сумісництвом були моїми хресними матерями? Ні, все було не так. Зовсім не так. Фактично, коли я народилася, я була не більш ніж побічною сюжетною лінією… Я вже передчуваю ваше запитання: а звідки мені відома історія подій, що передували моєму народженню? З яких джерел? Звідки надійшла інформація? А звідки взагалі береться будь-яка інформація у родині на кшталт Енджелфілдів? Від слуг, звичайно ж. А ще — від Хазяйки. Це не означає, що я дізналася про все безпосередньо від неї. Справді, інколи вона вголос розмірковувала про минуле, пораючись зі столовим сріблом, і часто забувала при цьому про мою присутність. Пригадуючи сільські чутки і плітки, вона невдоволено насуплювалася. Слова, виходячи з вуст Хазяйки, схиленої над кухонним столом, немов починали жити новим життям. І рано чи пізно її розповідь доходила до тем, які аж ніяк не призначалися для дитячих вух, зокрема для моїх; тут Хазяйка раптово помічала, що я поруч, переривалася на півслові й починала терти столове начиння з такою завзятістю, немов заодно із брудом прагнула стерти й минуле. Але в оселі, де є діти, таємниць бути не може. З окремих шматочків я все одно примудрялася скласти цілісну історію. Коли Хазяйка вранці за чаєм базікала із садівником, я вчилася правильно тлумачити несподівану мовчанку, яка була немов пунктуація у начебто безневинній розмові. Удаючи, що нічого не помічаю, я розгадувала значення мовчазних поглядів. Урешті-решт, коли Хазяйка та садівник гадали, що вони нарешті самі і мають змогу поговорити відверто… насправді вони були не самі. Ось як мені стало відомо, звідки я взялася. І згодом, коли Хазяйка була вже не та, що раніш, коли похилий вік заплутав її думки і розв'язав їй язика, її безладне бурмотіння й підтвердило ту історію, на розплутування якої мені знадобилися роки. Саме цю історію, яка прийшла до мене через натяки, погляди і мовчання, я й збираюся переповісти вам звичайними зрозумілими словами.

Міс Вінтер прокашлялася, готуючись почати.

— Ізабель Енджелфілд була не така, як усі.

На якусь мить здалося, що голос утік від неї, й вона здивовано замовкла. Потім заговорила знову, але вже з обережністю, наче побоюючись, що голос знову втече.

— Ізабель Енджелфілд народилася під час зливи з буревієм.

І знову раптова втрата голосу.

Міс Вінтер настільки звикла приховувати правду, що та в ній атрофувалася. Письменниця зробила один фальстарт, потім іще один. Але, як талановитий музикант, що після багатьох років без практики врешті-решт знов опановує свій інструмент, так і вона — після численних спроб — оволоділа своїм голосом.

І розповіла мені історію про Ізабель і Чарлі.

* * *

Ізабель Енджелфілд була не така, як усі.

Ізабель Енджелфілд народилася під час зливи з буревієм.

Наразі неможливо сказати, чи був якийсь зв'язок між цими двома фактами. Але коли через двадцять п'ять років Ізабель удруге покинула дім, то люди в селі замислилися й таки пригадали оту нескінченну зливу в день, коли вона з'явилася на світ. Дехто згадав — так чітко, наче це сталося вчора, — що лікар спізнився через повінь, бо річка вийшла з берегів. Інші — без тіні сумніву — твердили, що пуповина обмоталася навколо шиї немовляти, ледь не задушивши дівчинку ще до народження. Так, це були дійсно важкі й трагічні пологи, бо хіба ж з ударом шостої години, відразу після того як лікар задзвонив у дзвоник, сповіщаючи про народження дівчинки, — хіба ж не покинула її мати цього світу, перейшовши у потойбічний?.. Тож якби погода була гарна, якби лікар прибув раніше, якби пуповина не позбавила дівчинку повітря, якби її мати не померла…

Якби, якби… Міркувати в такий спосіб — безглуздість. Іззабель з'явилася на цей світ так, як з'явилася, — і додати з цього приводу більше нема чого.

Немовля — більше несамовитого крику, ніж людини, — залишилося без матері. Здавалося, що воно може залишитися й без батька. Джордж Енджелфілд цілковито занепав духом: він замкнувся у бібліотеці й навідріз відмовився виходити. Могло здатися, що це вже занадто: десяти років подружнього життя загалом буває достатньо для того, щоб вилікуватися від кохання до дружини, але Енджелфілд був дивак, та й годі. Він кохав свою дружину — свою дратівливу, лінькувату, егоїстичну і вродливу Матильду. Він любив її дужче, ніж своїх коней, і навіть дужче, ніж свого собаку. Що ж до сина Чарлі, дев'ятирічного хлопчака, то про нього Джордж ніколи не думав узагалі.

Зазнавши непоправної втрати, Джордж Енджелфілд, мало не божевільний від горя, цілими днями сидів у бібліотеці, відмовляючись від їжі й не бажаючи нікого бачити. Там він і ночував, на кушетці; але не спав, а витріщався почервонілими очима на місяць. Так тривало багато тижнів. Його бліді щоки ще дужче зблідли; він схуд і, здавалося, геть відучився розмовляти. З Лондона викликали досвідчених лікарів. Прийшов і пішов священик. Через брак хазяйської любові врізав дуба собака — та Джордж Енджелфілд цього майже не помітив.

Зрештою Хазяйці все це страшенно обридло. Вона взяла з колиски манюню Ізабель і понесла її нагору. Рішучою ходою проминувши дворецького і проігнорувавши його протести, вона без стуку увійшла до бібліотеки. Так само рішучим кроком наблизилася вона до столу і, не промовивши ані слова, плюхнула дитинча прямісінько в руки отетерілого Джорджа Енджелфілда. Потім гордо повернулася до нього спиною і вийшла, грюкнувши дверима.

Дворецький був рушив до кімнати, маючи намір забрати дитя, але Хазяйка погрозливо піднесла палець і проси чала: «Ані руш!» Той був настільки ошелешений, що послухався команди. Уся челядь зібралася біля дверей бібліотеки, перезираючись і не знаючи, що сказати. Але вагома переконливість Хазяйчиного наказу паралізувала їх. Вони так і не наважилися нічого вдіяти.

У виснажливому очікуванні минув день, і ось надвечір до дитячої кімнати увірвалася засапана молодша служниця й вигукнула: «Він вийшов! Пан Енджелфілд вийшов!»

Спокійно, нікуди не поспішаючи, Хазяйка зійшла униз послухати, що сталося.

Годинами слуги стояли у залі, прислухаючись і підглядаючи крізь замкову шпарину. Спочатку їхній хазяїн просто сидів і спантеличено витріщався на дитину. Немовля крутилося й белькотіло. Зачувши, як трохи згодом Джордж Енджелфілд у відповідь заворкотів і захихикав, слуги здивовано перезирнулися. Але ще