Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Помахом руки вона знов зупинила слова, вже ладні злетіти з моїх вуст.
— Ви не бажаєте братися до авторизованої біографії через побоювання, що вашу неупередженість поставлять під сумнів. Ви припускаєте, що я маю намір контролювати процес створення та зміст книжки. Ви також знаєте, що я не пускала до себе біографів у минулому, і тому вам цікаво, яку мету я переслідую, раптово змінивши свою думку. А ще, — і знову пронизливий погляд окулярів-прожекторів, — ви боїтеся, що я збираюся ввести вас в оману.
Я розтулила було рот, щоби заперечити, але так і не знайшла, що сказати. Міс Вінтер мала рацію.
— Ага, не знаєте, що сказати? Вам незручно звинувачувати мене у намірі брехати? Люди не люблять винуватити одне одного у брехні. Заради Бога, сідайте.
Я сіла.
— Я ні в чому не збираюся вас винуватити, — обережно почала була я, але міс Вінтер відразу ж перервала мене.
— Не будьте такою ввічливою. Якщо і є щось, чого я не дотримуюся, то це правила ввічливості.
Вона наморщила лоба, і над окулярами з'явилася чітка і вельми виразна арка чорних брів, яка враз надала її обличчю неприродного виразу.
— Увічливість… Знайте, що це — чеснота нікчем, якщо її взагалі можна назвати чеснотою. І що є такого захопливого у беззубості, поясніть, коли ваша ласка? Зрештою, бути беззубим і нешкідливим дуже легко. Щоб бути ввічливим, ніякого таланту не потрібно. Навпаки ввічливість — це єдине, що лишається тоді, коли у всьому іншому ви зазнали поразки. Людям амбітним начхати, що про них думають інші. Не думаю, що Ваґнер втратив би сон, побиваючись, що він міг образити чиїсь почуття. Бо Ваґнер був геній.
Невтомно і наполегливо звучав голос Віди Вінтер, коли вона наводила приклад за прикладом, розповідаючи про геніїв та їхній вроджений егоїзм. Поки вона говорила, складки її шалі жодного разу не поворухнулися.
«Вона що, з каменю витесана?» — подумалося мені.
Нарешті вона закінчила свою лекцію такими словами:
— Увічливість — це риса, якої я не маю сама і не ціную в інших. Тож забудьмо про неї. Нехай вона вас не турбує. — І з виглядом людини, чиє слово на цю тему є вирішальним, письменниця замовкла.
— Ви згадали про неправду, — сказала я. — Саме вона мене й турбує.
— У якому розумінні?
Через темні лінзи я бачила лише, як рухалися вії міс Вінтер. Вони вигиналися і тріпотіли навколо її очей, наче довгі лапи павука навколо тулуба.
— Тільки за останні два роки ви розповіли журналістам дев'ятнадцять абсолютно різних версій вашого життя. І це лише ті, які я знайшла в результаті побіжного пошуку. Насправді їх набагато більше. Можливо, сотні.
Письменниця знизала плечима.
— Такий уже в мене фах. Я оповідачка-вигадниця.
— А я біограф. Я працюю тільки з фактами.
Вона тріпонула головою, і тугі кучері гойднулися.
— Ну які ж ви, біографи, нудні! От я б ніколи не стала біографом. Вам не здається, що правда буває набагато кращою, коли її приправлено якоюсь вигаданою історією?
— Це не стосується тих вигадок, які ви вже встигли оповісти журналістам.
Міс Вінтер вимушено кивнула на знак згоди.
— Міс Лі, — почала вона. Мова її вповільнилася. — Повірте, я мала вагомі підстави створювати димову завісу навколо свого минулого. Але ці підстави, запевняю вас, уже втратили свою значущість.
— Які підстави?
— Життя — це компост.
Я здивовано кліпнула очима.
— Вас дивують мої слова, але це так. Усе моє життя, увесь мій досвід, усе, що мені довелося пережити, люди, яких я знала, всі мої спогади, мрії, фантазії, все, що я прочитала, — все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило і перетворилося на чорну родючу органічну мульчу. Процес клітинного розпаду робить речі невпізнанними. Дехто називає це багатою уявою. А для мене це — купа перегною. Час від часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост і чекаю. Задум живиться отією чорною речовиною, що колись була життям, використовує її енергію. Він проростає. Укорінюється. Дає пагінці. І ось одного дня з нього виростає оповідання або роман.
Аналогія мені сподобалася, і я кивнула.
— Читачі, — вела далі Віда Вінтер, — це бовдури. Вони гадають, що все написане є автобіографічним. І справді є, але зовсім не так, як вони це собі уявляють. Якась частина письменницького життя має відпасти й перегнити, щоби потім дати поживу художньому творові. Треба дати життю перегнити. Саме тому я й не дозволяла журналістам порпатися в моєму минулому, витягувати на загальний огляд його шматки і на свій розсуд тлумачити їх. Щоб мати можливість писати книжки, я мусила забезпечити спокій своєму минулому, дати змогу Часові зробити свою справу.
Я поміркувала над її словами, а потім запитала:
— І що ж сталося? Чому ви передумали?
— Я стара. Я хвора. Складіть ці два факти докупи, пані біограф. Що це означає? Напевне, кінець історії.
Я прикусила губу.
— А чому б вам самій не написати книжку про себе?
— Уже запізно, я не встигну. До того ж — хто тепер мені повірить? Надто довго дурила я журналістів.
— А мені ви збираєтеся розповісти правду? — поцікавилася я.
— Так, — відповіла міс Вінтер, і я встигла відчути в її голосі вагання, хоча тривало воно якусь невловиму часточку секунди.
— А чому ви збираєтеся розказати правду саме мені?
Письменниця трохи помовчала.
— Уявіть собі, останні чверть години я ставлю собі те саме запитання. А що ви за людина, міс Лі?
Я знову надала своєму обличчю вигляду непроникної маски.
— Я продавець. Працюю в букіністичній крамниці. А ще я, як ви вже знаєте, біограф-аматор. Ви ж читали мою роботу про братів Ландьє?
— Щось для початку негусто… Якщо ми збираємося працювати разом, мені слід довідатися про вас трохи більше. Як же я відкрию секрети свого життя людині, про яку нічогісінько не знаю? Розкажіть мені про себе. Які ваші улюблені книжки? Про що ви мрієте? Кого кохаєте?
Це вже було занадто.
— Ну ж бо, відповідайте! Благаю вас! Як же я житиму під одним дахом із незнайомкою? Незнайомкою, яка на мене працює? Так не годиться. Скажіть мені, ви вірите у привидів?..
Підштовхувана чимось сильнішим за здоровий глузд, я підвелася зі стільця.
— Що ви робите? Куди ж ви? Стривайте!
Я йшла не поспішаючи, намагаючись не зірватися на біг, відчуваючи ритм, що його вистукували мої ноги по дощаній підлозі, і
