Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
— Уявляю, — сказав я. — А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.
— Тут є риба?
— Немає. Але ми її все одно глушили.
— Зрозуміло, — сказала Ольга. Краплі води в її рудому волоссі мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. — У тебе тут багато друзів?
— Так. Друзів дитинства.
— Чим вони відрізняються від інших друзів?
— Вони багато пам'ятають.
— Германе, в тебе комплекси.
— У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.
— Я теж не вмію плавати, — жорстко сказала Ольга. — Але не комплексую з цього приводу.
— Ось так і потонеш — незакомплексованою.
— Не потону, — впевнено сказала Ольга. — Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.
Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою.
— Що ти вирішив? — не витримала Ольга. — З цією заправкою?
— Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.
— Ясно. І скільки будеш чекати?
— Не знаю. Літо довге.
— Знаєш, Германе, — сказала вона раптом, відганяючи від волосся ос, — я тобі допоможу, якщо буде потрібно.
— Добре, — відповів я їй.
— Але я хочу, щоб ти зрозумів — це лише бізнес.
Ясно?
— Ясно.
— Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в'язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись.
Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.
*
Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару україну і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.
*
Це були дивні дні — я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало.
Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось.
Головне — дуже хотілось гарячої піци.
*
Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому уазі, на таких машинах раніше їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.
— Гарна куртка, — сказав.
— Нормальна, — погодився я.
— Це гарне сукно. Ти Герман?
— Герман, — відповів я.
— Корольов? Юріка брат?
— Ну.
— Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
— Тут усі робили з моїм братом бізнес, — дещо роздратовано сказав я.
— У нас із ним були особливі стосунки, — він постарався виділити слово «особливі». — Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
— У тебе — це де?
— На аеродромі.
— Ти працюєш на аеродромі?
— На тому, що від нього залишилось. Ернст, — назвався він і простягнув руку.
— Що це в тебе за ім'я?
— Це не ім'я, це поганялово.
— Ну, а звати тебе як?
— Та так і зви — Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
— Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
— Знаєш, Германе, — він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. — Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
— Харківський університет.
— Істфак?
— Істфак.
— Де практику проходив?
— Та під Харковом і проходив.
— Копав?
— Копав.
— А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?
— Якої голови?
— Мертвої. Дивізія така була.
— Ну, — завагався я, — нічого хорошого.
— Ось що, Германе, — він боляче стиснув мені лікоть. — Ти обов'язково маєш приїхати до мене на аеродром.
Я відкрию тобі очі.
— На що? — не зрозумів я.
— На все. Ти ж нічого не розумієш.
— А ТИ РОЗУМІЄШ?
— А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок.
Приїдеш?
— Приїду, — погодився я.
— Знайдеш?
— Знайду.
— Ось і добре.
Він рішуче повернувся й рушив до уаза. Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.
— У понеділок! — крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.
— Хто це? — запитав.
— Ернст Тельман, — відповів із задоволенням Коча, — кращий друг німецьких піонерів.
— Що за ім'я?
— Нормальне ім'я, — засміявся Коча. — Механік з аеродрому.
— Мабуть, я його знаю.
— Тут усі всіх знають, — ніби повторив за кимось Коча.
— Він нам спирт зливав із якихось авіаційних
