Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
— Що ви тут робите? — запитав я, коли перша хвиля радості спала.
На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною — друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.
— Гєрич! — кричав Гогі Православний. — Дарагой! Ну ти даєш!
— Ну ти й даєш, Гєра! — підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. — Ну ти й даєш, брат!
І всі інші теж голосно ґелґотали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.
— Який сьогодні день, Германе? — запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.
— Неділя, — відповів я, не розуміючи, куди він хилить.
— Точно, Германе, — сказав на це Травмований, — точно. А значить, сьогодні що? — запитав він, озираючи друзів.
— ГРА! — випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.
— Зрозумів? — запитав мене Травмований.
— Зрозумів, — не зрозумів я. — Я думав, ви давно не граєте.
— Взагалі-то ми й не граємо, — сказав на це Травмований, — але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того — сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!
І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.
— Тому давай, браток, — підштовхнув мене Травмований, — займай своє місце. Ти нам сьогодні потрібен.
Я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу й пригальмував.
— Ей, батя! — закричав до водія Вася Отріцало. — Давай якусь музику увімкни!
— Давай, батя! — радісно підхопили Балалаєшнікови. — Давай музику!
— Давай, дарагой! — загорлав слідом за ними Гогі. — Давай музику!
І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі 81-го року, назад у чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом з усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри і виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, перевдягаючись у цьому мороці, б'ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус утрапляв до чергової ями.
— Ей, а Гєричу? — раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.
— Точно, а Гєричу? — згадали про мене всі і знову почали копатись у торбах.
І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла. А Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, наче відриваючи від серця найдорожче.
А Саша Пітон, зблискуючи одним оком, дістав новенькі гетри і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкістські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри, й марно зазирав під крісла, намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.
— Реб'ята! — знову закричав Равзан. — Він же босий!
— Ах ти ж йоб! — погодились реб'ята. — І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь — дайте йому бутси! — благали вони одинодного.
Але зайвих бутсів ні в кого не було — ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п'ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесятих ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п'ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без двох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в'їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав:
— Тримай, Гєрич, це спеціально для тебе.
Команда підтримала свого капітана товариським ревом і щирим братанням. Я взяв бутси і сів на місце.
Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників. Переді мною перевдягались брати Балалаєшнікови. І в молодшого, Равзана, на лівому плечі вибито було голову кота, на правому стегні жінка палала на багатті, а на лівому був якийсь біс, протятий гострим ножем. Кіт, який за попередньою задумкою мав, очевидно, бути хижим і незалежним, виглядав доволі домашньо, можливо, тому, що Равзан із часу нанесення цього малюнка сильно розтовстів, то й кота рознесло по всьому передпліччю. Жінка на багатті схожа
