Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.

— Ось до чого я веду, Германе, — продовжив Ніколаіч, — ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій.

Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?

— Це було б прекрасно, — погодився я.

— Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?

— Розумію.

— Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…

— Чому?

— Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.

— Ну, ось він повернеться — утрясете.

— А коли він повернеться? — прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.

— Не знаю. Сподіваюся, скоро.

— А якщо не повернеться?

— Ну як це не повернеться?

— Ну, так. Якщо так складеться.

— Не говоріть дурниць, Ніколай Ніколаіч, — сказав я. — Це його бізнес, і він обов'язково повернеться. Я нічого продавати не збираюсь.

За нами вишикувалась колона машин. Ті, хто їхав назустріч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, і машини швидко від'їжджали.

— Не нервуйте, — примирливо сказав Ніколаіч. — Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів — все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом.

Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?

— Обов'язково.

— Обіцяєте?

— Клянусь, — відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.

— Ну і домовились, — задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. — Коля! — крикнув він.

Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона.

Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований.

Побачивши мене, здивовано перезирнулись.

— Ну, що ж, — прощаючись, сказав Ніколаіч. — Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.

— Послухайте, — ніби щось згадавши, спитав я його. — А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?

— А хіба у вас є вибір? — здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: — Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.

Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.

— Що таке, Германе? — на всяк випадок перепитав Травмований.

— Вони тебе били? — додав Коча.

— Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили.

Підвезли мене.

— Нові друзі? — похмуро запитав Травмований.

— Ага, — сказав я, — друзі. Хочуть купити цю заправку.

— Ми знаємо, Германе, — сказав на це Травмований.

— Знаєте? — перепитав я його. — Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?

— Ти не питав, — ображено пояснив Травмований.

— Про що я мав вас питати?

— Ні про що, — незадоволено відповів Травмований.

— Я так і подумав.

— Ну і що ти подумав? — запитав Травмований після паузи.

— Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт — нормальна ціна.

— Нормальна ціна, кажеш? — Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. — Нормальна ціна?

— По-моєму, нормальна.

— Угу, — Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. — Нормальна. Дивись, Германе, — сказав зрештою. — Напореш косяків, потім не розгребеш.

Найпростіше — це продати все на хуй, правильно?

— Може, й так, — погодився я.

— Може, й так, може, й так, — повторив Травмований, розвернувся й пішов у гараж.

Я впав на крісло коло Кочі. Той ховав очі за скельцями і дивився кудись угору, на важкі хмари, що раптом насунулись і тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, ніби перевантажені баржі, що пропливали над мілиною.

— Тримай, — я віддав Кочі вітаміни. Той оглянув пляшечку, подивися на неї проти сонця.

— Що це? — спитав недовірливо.

— Вітаміни.

— Від безсоння?

— Від безсоння.

— А чиї вони?

— Голландські, — сказав я. — Бачиш ці ієрогліфи?

Це голландські. Вони туди грибів додають. Білих. Так що спати будеш як убитий.

— Дякую, Гєр, — сказав Коча. — Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку — і хуй із нею.

Не кінець світу.

— Думаєш?

— Я тобі кажу.

З відкритих воріт гаража вилетів шкіряний м'яч, важко ударився об нагрітий асфальт і покотився майданчиком.

За ним із чорної гаражної пройми вийшов Травмований.

На нас навіть не дивився. Підійшов до м'яча, легко, як на свою вагу, підчепив його лакованим носаком, підкинув у повітря, так само легко піймав лівою, знову підкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вміло прибирав живіт, аби не заважати польоту, іноді піддівав м'яч плечем, іноді головою.

Ми з Кочею завмерли і мовчки спостерігали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсім не втратив форми, він навіть не спітнів, так — злегка запалені очі, дещо різке дихання. І цей живіт, яким він крутив навсібіч, аби не заважав.

Від траси під'їхали три фури. Водії вискочили, привітались із Кочею і теж стали спостерігати за Травмованим.

— Шура! — зрештою не витримав один із них. — Дай пас!

Травмований кинув поглядом у його бік і раптом легко відпасував. Водій наступив на м'яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усієї сили назад Травмованому.

Шура прийняв і, обробивши, затиснув м'яч між ногами.

Водії не витримали і з лементом кинулись на Травмованого.

Почалось місиво. Травмований викручувався з водійських обіймів, не втрачаючи м'яча, возив суперників навколо себе, примушував їх падати і робити один одному підніжки.

Водії нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нічого зробити не могли, страшно злостились і давали один одному запотиличники. Все ж поступово Травмований став задихатись і відступати в глиб асфальтового майданчика, отримав пару разів по ногах і тепер дещо накульгував. Водії відчули кров і кидались на нього ще азартніше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе під животом одного з водіїв, той увігнався головою в іншого, і вони посипались на асфальт. Третій кинувся їх підіймати. Шура