Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
Ольга сиділа коло вікна на паперах, складених купою.
Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило її молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фірмові білі кросівки. Сиділа на документах і палила.
— Привіт, — привітався я.
— Добрий день, — вона розігнала рукою дим і оглянула мене з голови до ніг. — Ти Герман?
— Ти мене знаєш?
— Мені Шура сказав, що ти зайдеш.
— Травмований?
— Так. Сідай, — вона встала з паперів, показуючи на стілець коло столу.
Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зібрати, але Ольга зупинила:
— Кинь, — сказала, — хай лежать. Їх давно викинути треба.
Вона сіла в своє старе крісло, обтягнуте дерматином, і витягла ноги на стіл, як копи в кінофільмах, придавивши кросівками якісь звіти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неї були красиві ноги — довгі худі литки й високі стегна.
— Куди ти дивишся? — запитала вона.
— На формуляри, — відповів я і сів напроти. — Оль, я хотів поговорити. У тебе є кілька хвилин?
— Є година, — відповіла вона. — Хочеш поговорити про свого брата?
— Точно.
— Ясно. Знаєш що? — вона різко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. — Пішли в парк.
Тут немає чим дихати. Ти машиною?
— Попуткою, — відповів я.
— Не страшно. У мене скутер.
Ми вийшли, вона зачинила за собою двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.
— Германе, — повернулась вона, перекрикуючи скутер, — ти коли-небудь їздив на скутері? — їздив, — крикнув я у відповідь.
— Знаєш, як руки тримати треба?
Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.
— Не захоплюйся, — порадила вона, і ми поїхали.
Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси.
Ольга об'їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хеві-метал.
Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину.
Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі — в білій сорочці та із золотими зубами.
Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.
— Не знав, що цей бар іще працює, — сказав я.
— Я сама тут сто років не була, — пояснила Ольга. — Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.
Підійшов циган.
— У вас є джин-тонік? — запитала Ольга.
— Немає, — впевнено відповів той.
— Ну а що у вас є? — розгубилась вона. — Германе, що ти будеш? — звернулась до мене. — Джин-тоніка в них немає.
— А портвейн у вас є? — запитав я цигана.
— Білий, — сказав циган.
— Давай, — погодився я. — Оль?
— Ну добре, — погодилась вона, — будемо пити портвейн.
— Давно бачився з братом?
— Півроку тому. Знаєш, де він?
— Ні, не знаю. А ти?
— І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?
— Так. Я його бухгалтер, — сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. — Можна назвати це стосунками.
— Не ображайся.
— Та нічого.
Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.
— І що збираєшся робити далі? — запитала Ольга, зробивши обережний ковток.
— Не знаю, — відповів я. — Я всього на пару днів приїхав.
— Ясно. Чим займаєшся?
— Та так, нічим. Тримай, — дістав із джинсів візитку, простягнув їй.
— Експерт?
— Точно, — сказав я і випив свій портвейн. — Оль, ти знаєш, що все це господарство записане на мене?
— Знаю.
— І що мені робити?
— Не знаю.
— Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?
— Мабуть, не можеш.
— У мене ж будуть проблеми?
— Можуть бути.
— Так що мені робити?
— Ти не пробував зв'язатись із братом? — помовчавши, запитала Ольга.
— Пробував. Але слухавку він не бере. Де він, я не знаю.
Коча каже, що в Амстердамі.
— Знову цей Коча, — сказала Ольга і помахала циганові, аби той приніс іще.
Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували.
— Ця заправка, вона взагалі прибуткова?
— Як тобі сказати? — відповіла Ольга, коли я розлив і вона знову випила. — Грошей, які заробляв твій брат, вистачало, аби працювати далі. Але не вистачало, щоби відкрити ще одну заправку.
— Ага. Брат не хотів її продати?
— Не хотів.
— А йому пропонували?
— Пропонували, — сказала Ольга.
— Хто?
— Да є тут одна команда.
— І ХТО ЦЄ?
— Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.
— А, мабуть, я знаю, про кого ти.
— А ще він депутат від компартії.
— Комуніст?
— Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.
— 50 тисяч? За що?
— За місце, — пояснила Ольга.
— І чому він не погодився?
— А ти б погодився?
— Ну, не знаю, — признався я.
— Я знаю. Погодився б.
— Чому ти так вирішила?
— Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.
Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.
— Просто це
