Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Ледь живий од страху Хуан вирушив назад до Севільї. Хлопця аж тіпало, і він весь час бачив перед собою осклілі очі вмирущого, чув його передсмертний стогін. Якби зараз йому зустрілася смирна корова, він би дременув від неї. Згадав про матір, про її мудрі поради. Справді, чи не краще шити чоботи й жити спокійно?.. Але ці думки трималися в Хуановій голові лише поки він був наодинці з собою.

Опинившись у Севільї, він одразу відчув вплив середовища. Збіглися друзі, і стали просити, щоб він розповів з усіма подробицями про загибель бідолашного Чіріпи. На вулиці Кампана до нього підходили з розпитуваннями навіть тореро-професіонали — вони пам’ятали хлопчика зі шрамом на щоці, який часто виконував усілякі їхні доручення. Підбадьорений такою увагою, Хуан дав волю своїй фантазії і став розписувати, як, побачивши, що бик підняв на роги бідолаху Чіріпу, він кинувся на арену й ухопив розлученого звіра за хвіст, як учинив ще багато подвигів, але, мовляв, так і не зміг урятувати друга від смерті.

Де й подівся недавній страх. Він буде матадором; матадором — або ніким. Якщо інші б’ються з биками, то чом не може цього робити й він? Хуан згадав про тухлу квасолю та черствий материн хліб; згадав, ціною яких принижень діставалися йому кожні нові штани; згадав про голод, нерозлучного товариша своїх мандрів. Його невтримно вабили розкоші і блиск багатого життя. Він заздрісно дивився на карети та верхових коней; спинявся перед брамами палаців і, роззявивши рота, милувався крізь штахети пишними патіо[22] в мавританському стилі, оздобленими мозаїкою аркадами, мармуровими плитами і дзюркотливими фонтанами, що вдень і вночі розсипали пригорщі перлів над величезними чашами, обрамленими зеленим листям. Отже, долю його визначено. Він убиватиме биків або загине на арені. Стане багатим і доб’ється, щоб про нього писали в газетах, щоб люди палко його вітали, навіть якщо задля цього доведеться пожертвувати життям. Хуан зневажав усі нижчі щаблі тавромахії. Він бачив, як бандерильєро дивляться смерті в очі нарівні з матадорами, а отримують за кориду якихось тридцять дуро і, проживши нелегке суворе життя, діставши безліч ран, на старість тільки й можуть що відкрити на свої мізерні заощадження жалюгідну крамничку або виканючити місце різника на бойні. Більшість із них просили милостиню в молодших товаришів по ремеслу, не один помирав у притулку для бідняків. Ні, він і чути не хоче про бандерильї, не збирається гаяти довгі роки, скоряючись усім забаганкам маестро. Він убиватиме биків з першого свого виступу, відразу вийде на арену як матадор.

Загибель бідолашного Чіріпи піднесла Хуана в очах ровесників, і, зібравши кількох обшарпанців, він створив власну квадрилью, яку водив на сільські капеї. Дорослі ставилися до нього з пошаною, бо він був найвідважніший і найкраще вдягався. Кілька дівчат легкої поведінки, приваблені мужньою вродою Сапатеріна, якому вже пішов вісімнадцятий рік, та його колетою тореро, мало не билися за честь піклуватися про юного красеня. Крім того, у Хуана з’явився «хрещений батько», що опікувався ним, відставний урядовець, який відчував слабість до вродливих тореро. Поведінка цього старого вкрай обурювала сеньйору Ангустіас, і вона щедро сипала найнепристойнішими слівцями, яких колись навчилася на тютюновій фабриці.

Сапатерін красувався тепер у костюмах із англійського сукна, що чудово облягали його струнке тіло, і в новісіньких капелюхах. «Подруги» пильно дбали, щоб комірці та маніжки юного тореро були бездоганно білими, а в окремі дні на його жилеті блищав подвійний золотий ланцюжок, майже такий самий, які носять багаті сеньйори; цю оздобу, що вже була прикрашала груди одного «юного початківця», давав Хуанові поносити його поважний друг.

Юнак заприятелював із справжніми тореро і навіть міг дозволити собі пригощати вином старих служителів цирку, які розповідали йому про подвиги славетних матадорів. Ходили чутки, що меценати уже зацікавилися «здібним хлопцем» і лише чекають нагоди, щоб влаштувати йому дебют на арені Севільї — у кориді з молодими бичками.

На той час Сапатерін став уже матадором. Якось у містечку Лебріха на арену випустили моторного бичка, і товариші стали заохочувати Хуана: «Ну як, не побоїшся заколоти його?» Хуан не побоявся і заколов бичка. Підбадьорений легкістю, з якою вийшов із першого випробування, він намагався відтоді не пропускати жодної капеї, де треба було вбити молодого бичка, і з’являвся на всіх фермах, де перед забоєм рогатої худоби влаштовували кориду.

Господар багатого маєтку Рінконада страшенно любив кориду. Він мав на подвір’ї невеличку арену і годував та пускав ночувати до своєї стодоли всіх голодних шукачів пригод, що обіцяли повеселити хазяїна ферми, б’ючись із його биком. Якось у тяжкі дні Хуанільйо зібрав свою квадрилью і повів товаришів до Рінконади, сподіваючись досхочу попоїсти за столом гостинного сільського ідальго, нехай навіть задля цього доведеться скуштувати рогів і беркицьнутись кілька разів на землю. Хлопці вирушили в дорогу пішки і за два дні прибули на місце. Побачивши закурену ватагу із згорнутими плащами, землевласник урочисто пообіцяв:

— Тому, хто найкраще себе покаже, я дам грошей на квиток до Севільї.

Два дні просидів господар маєтку на балконі, над своєю ареною; він покурював і дивився, як севільські хлопці дражнять його бичків, не раз даючи сторчака та опиняючись під ратицями.

— Е, ні, шибенику, так не годиться! — кричав він при кожному невдалому помаху плащем. — Ану, мерщій підводься, боягузе!.. Дайте йому вина, нехай очуняв від переляку, — наказував землевласник, коли парубійко попадав під ратиці й лежав не ворушачись.

Сапатерін убив бичка і так догодив господареві, що той посадив його за хазяйський стіл. Хуанові товариші всілися на кухні разом із пастухами та наймитами і заходилися черпати роговими ложками смачну юшку, над якою здіймалась пахуча пара.

— Ти заробив собі на квиток, хлопче. Як і далі будеш такий сміливий — підеш далеко. Здібний ти парубійко.

Квадрилья поплентала до Севільї пішки, а Сапатерін їхав у вагоні другого класу і думав, що для нього починається нове життя; жадібними очима дивився він на неозорі угіддя маєтку: широкі оливняки, лани, засіяні житом і пшеницею, вітряки, безкраї луки, на яких паслися тисячі кіз і лежали, ремигаючи, бики й корови. Яке багатство! А може, й він колись придбав собі такий