Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

А йому не давали спокою два рядки, що прийшли самі собою:

Ось старий корпус педінституту, знайомий Євгенові аж до кахельної плитки з датою її виготовлення. Ось колишнє музичне училище, де Євгенія провела свої юні роки, ось музично-педагогічний факультет, де вона потім училася. А ось — Будинок учителя, що дивом уцілів у своїй колишній якості, до цієї пори не потрапив у лапи беручких хлопців, яких стільки розвелося за останні роки. Виявляється, вона теж грала в тому ж оркестрі, але пізніше, і той же диригент-наставник задавав тон музиці. Вона розповідала про останні роки його життя, про передчасну смерть. Він слухав, слухав, слухав… І не впізнавав нічого — ні залу, ні завіси — Час геть усе стер з його пам’яті… Лише розвішані на стінах фото частково повернули його в минулі часи. На одному з них, старому і вже досить вицвілому (поскупився фотограф на фіксаж!), він розгледів себе — юного, зі скрипковим контрабасом. На кількох групових знімках, зроблених з нагоди ювілею (а він не пропустив жодного!), він відшукав себе, що, зазвичай, скромно стояв скраю. На одній з них поряд з керівником стояла юна кучерява дівчина, чимось схожа на його супутницю.

— Чи не Ви? — запитав він Женю.

— Саме я! — як йому здалося, без подиву відповіла вона, чомусь пильно вдивляючись у нього, ніби намагаючись пригадати щось важливе, яке чомусь вислизає і ніяк не хоче спливати в пам’яті.

Його огорнула тепла хвиля, яка виходила від цих стін і від його настільки загадкової супутниці…

— А це будинок, де пройшло моє дитинство, — Євгенія зупинилася в задумі навпроти двоповерхової будівлі.

— А я жив у гуртожитку неподалік, ходив цим двором, зрізаючи кути, — Євген з тугою подивився на будинок, де виднілася частина дворика.

— А тут, бувало, ми розпивали вино, — він вказав на напівзруйновану будівлю, яка колись була дитячим садком. — І тут я зустрів прекрасну юну маркізу…

«Куди Ви вчора зникли, милий графе?»

«В сусіднім королівстві гостював я… Гінця не зміг послати. Тож наразі я повертаюсь в замок. Дочекайтесь!»

Вона посміхнулася: немає доступу до Інтернету… Що ж, доведеться чекати…

Цього дня в неї не було уроків і вона дозволила собі полежати довше в ліжку, помріяти.

Який був погляд!.. Після такого погляду і говорити, власне, уже нічого. Дивно, що він не підійшов до неї, не втримав.

Отже, здалося… Дивно… Вона ніколи ще не помилялася в таких речах…

Дзвінок мобілки, різко прозвучавши, порушив хід її думок.

— Женечко! Куди ж ти вчора втекла? — «генерал». Помітив…

— Не хотіла заважати…

— Хіба ти можеш завадити? Давай, приходь до нас! Ось тут Євген трубку рве з рук!

Шарудіння в трубці, потім — його глибокий голос:

– Євгеніє Володимирівно! Мені потрібен гід містом — чи не будете настільки люб’язною? А потім разом повернемося сюди.

Вона відчула, як її обличчя розпливається в усмішці. Не помилилася!..

– Із задоволенням. Я сьогодні вільна.

— Тоді через годину на площі, так?

Звідки таке хвилювання? Як Наташа Ростова — на перший бал… Скільки тобі років, Ростова? Не соромно?

Травень видався спекотним, як липень. Вона переміряла всі свої «туалети» — це не зайняло багато часу… У цьому — спекотно, а це не надто їй личить… Як одягнутися? Чи не на бал — пройтися містом.

Знайшла. У цій блузці і красиво і зручно. І непримітно.

Жінка перед дзеркалом! Поема. Олівець до брів підносить, як стрілу. Допитливо вдивляється в своє обличчя — чи так лягає грим? Чи не бліда? А тіні під очима — як їх приховати? Тіні безсонних ночей і самотності…

Начебто гарна ще. Тільки звідки це тремтіння в руках? Погляд на годинник — ще рано, а вона вже готова… Спека! Як бути з макіяжем? Мінімальний, а все ж…

Він стояв і чекав: юнак — стрункий, підтягнутий, спритний. Зблизька — сивий, здалеку — не розпізнаєш вік. Їй і в голову не прийшло, що і вона здалеку — ніби дівчина…

Підійшла, посміхнулася — тому, що побачила, як радісно спалахнули його очі. Не помилилася. Не здалося…

— Звідки почнемо екскурсію?

— Прямо звідси. Я прекрасно знаю це місто — навчався тут. Але хочеться пройтися старими місцями.

— Тоді — ведіть Ви. Хочу побачити місто Вашими очима…

Вони пішли поруч. Їхні плечі раз у раз стикалися, а його лікоть ніби мимохідь торкався її грудей. Генія подумала, що ще ніколи не йшла так близько до чоловіка, не беручи його під руку. Відстань між ними було постійною, якими б вибоями вони не йшли, — наче магнітне поле притягувало їх один до одного. Абсолютно паралельний рух. Вони не дивилися один на одного, але вона відчувала його так близько…

Рук — не-торкання…

— Цією вулицею я ходив надто часто: у клубі на розі були репетиції оркестру народних інструментів, де я грав.

Вона зупинилася.

— Ви — там грали? А коли? І я — теж!

— Давайте зайдемо! — запропонував він, — я там не був багато років…

Прохолодні мармурові сходи була ті