Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

Не витримала, подзвонила йому. Просила прийти. Написала листа. Усе, що не могла сказати за останній рік, написала.

Чоловік прийшов. Як важко йому було повертатись у ту вже чужу квартиру. Як неприємно було бачити ту жінку. Та знайшов у собі сили розмовляти з нею. Не нервувати, не кричати, а просто розмовляти. Він навіть прочитав того листа, що вона написала. Байдуже. Він нічого не відчував, лише зневагу і нехіть.

— Ти залишишся зі мною? — питала вона, заплакана, зістаріла, гладка у старому потертому халаті.

— Так, — відповідав він, ховаючи відчай, не в силах сказати їй, що не хоче більше бути з нею, бачити її, а хотів про те кричати.

— Ти просто не хочеш бути зі мною, чи хтось у тебе є?

Чоловік кивнув головою. Так, є.

Жінка знову розплакалась. Він не відчув жалю. Обійняв її, та не відчував жалю.

Чи день пройшов, чи години. Чоловік і Жінка зустрілися на вулиці, він повертався з роботи, вона гуляла зі старим псом. Пес не підійшов до чоловіка, відвернувся.

— Ти що? — здивувався чоловік, звертаючись до пса.

Старий пес махнув легенько пухнастим хвостом, що мало б значити напевне: «Я тебе бачу». І пес став байдужим до господаря, котрого раніше обожнював. Усі байдужі. Не потрібен їм. З гіркотою впевнився, що не потрібен.

Увечері пішли до друзів, знову разом. Дорогою Жінка усе запитувала чоловіка: «Ти залишишся зі мною?»

«Так», — відповідав з гіркотою.

Жінка напилася гіркої. Як напивалася останнім часом, коли зрідка виходила з дому, бо тільки сп’яніла могла рухатись, відчувати смак життя і прокидатись. А як сп’яніла, запитала його: «Я тобі більше не потрібна?»

«Не потрібна», — відповів він.

І вона пішла. У ніч, у холод. Повторюючи, що йде до моря. Та яке там, до моря, дурненька, дома ж дитина. Чи кине? Ні, не кине. Ніколи.

Наздогнав її по дорозі до її дому. Подзвонив її дитині, сказав, аби та зустріла матір.

Жінка простягала руки до чоловіка, повторюючи, що кохає його. Відсторонився, відходив назад, відштовхував її руки. Запитав у відчаї:

— Мені що, під машину кинутись?

Повторила, схлипуючи, вже вкотре:

— Як же я без тебе житиму?

Відповів, наче ляпаса дав:

— Та мені все одно, що ти відчуваєш, і плювати, як ти житимеш далі!

Жінка відчула, що той чорний ковпак, під котрим вона жила останній рік, луснув. Жінка побачила зорі над головою, відчула приємний запах вітру. Розвернулась, і нічого більше не сказавши, пішла додому. Донька зустріла її, запитала:

— Будеш плакати?

— Зараз ні, — відповіла Жінка.

Старий пес помер від старості і хвороб через місяць. Дочекався, поки донька Жінки засне, бо дівчина ніяк не хотіла відпускати його. Покликав Жінку, і тихо помер, поклавши важку голову їй на коліна. Плакала в останнє.

Жінка ще чекала свого чоловіка, та він не повернувся. А за рік й припинила чекати.

Пройшло два роки. Жінка стояла на кухні, дивилась у вікно, пила ранкову каву. У коротеньких шортиках, у яскравій кофтині, не худенька та струнка. Ще молода і навіть приваблива. Біля її ніг сиділа молоденька вівчарка, чорна, як нічка, а за вікном падав і падав білий сніг. Вона більше не чекала свого чоловіка, вона більше не плакала. Вона зібрала по шматочку свою вирвану з корінням душу, склеїла її надією і відчувала, що можливо зможе ще покохати.

м. Львів

…Гаряча вода стовбурчила соски, чіткіше окреслювала світлі кружальця. Сусідка по заводській душовій, двадцятивосьмирічна «розведеночка» із передчасно пожухлими очима, поглядала заздрісно: чи це мислимо — отак виглядати, і це у тридцять сім років! А в Галини нині життєва необхідність — ще довго залишатися молодою… Бо є поважна причина, через яку відлік часу ніби пішов у зворотному напрямку. Галинин «біологічний годинник», цей жорсткий «обліковець» часу, завмер у нерішучому очікуванні: а далі що?… А Галя у свої тридцять сім закохалася! Звичайно ж, не вперше, але й не вдесяте: налетіло на жінку… «захурделило» весною… другий-другісінький раз у житті! Ну, і що ж тут особливого, скажете ви? Так закохалася ж…у майже одного й того ж чоловіка! Чому «майже»? А ось чому…

У 80-х роках минулого століття йти заміж за військових було і модно, і престижно. Студентки-філологині чи майбутні медички (виключно красуні) — то найпопулярніші наречені серед офіцерів та курсантів. Про це годі було мріяти учениці ПТУ, і, звичайно, теж красуні, Галі. Бо наша Галя і навчалася не там, і мешкала в робітничій родині, на робітничій околиці… То ж тільки й очікувалося щастя: закохатися в солдатика строкової служби. І не для красного слівця тут згадалося «щастя» — бо саме воно, справжнє, тоді й прийшло!..

Перші стосунки, і одразу все «по-чесному», з проштампованими паспортами та з «легальним» шлюбним ліжком… Останній «пунктик» був чи не найважливішим у створенні юної сім’ї, адже передбачав неабиякі зручності: за його наявності відпадала потреба стояти під репнутою абрикосою. Бо під нею, від довгого цілування, терпли спини, затікали руки, німіли шиї… Лячно…ново… незручно… Ось для чого необхідне було весілля. Батьки купили доньці в придане розкладний диван: хай краще йде заміж — аби не прислухатися вночі, як скрипить ота старезна абрикоса…

Одружившись, демобілізований солдатик законну «половинку» додому не повіз, залишився у приймах. Бо тут, хоч і приватний сектор напів-цивілізованої околиці, та все ж мільйонне місто!

Час минав. Діти народжувалися…