Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

Звідки їй було знати, що в цей самий час десь далеко, за сімсот кілометрів від столиці, у самому центрі старовинного провінційного міста, у великому напівпорожньому осиротілому будинку, молилися перед різдвяною вечерею вдівець-господар середніх років, його десятирічний синочок та теща — мати покійної дружини. І хлопчикові у цей вечір чомусь дуже захотілося, щоб лагідна жіноча рука скуйовдила його неслухняне волосся так, як це часто робила матуся. А хлопчикова бабця, зітхнувши, подумала, що вже старенька, часом нездужає, а зять не завжди буває вдома, бо робота потребує тривалих відряджень. Та й сам господар замислився, що три роки по смерті коханої дружини спливли, як один день, а без господині хата — наче пустка. Теща і їсти наварить, і одяг випере, поприбирає, та все ж…

Звісно, ніхто з них іще й гадки не мав, що у Різдвяний вечір Господь чує думки та щирі бажання кожного. І що пройде всього тільки два тижні, як на порозі цього дому з’явиться ще нікому з них не знайома столична гостя, і той день змінить життя багатьох людей, що вміли мріяти не тільки про щастя для себе, а й хотіли зробити щасливими інших. А як саме те станеться — хіба вже так і важливо? Господь обв’язково подбає, щоб все у них склалося якнайкраще!

Уяви собі таку картинку: ти сидиш за робочим столом, весь у справах, і так захопився, що навіть не помічаєш, як ззаду тихенько, майже нечутно, як кішка, до тебе підкрадаюсь я. Кладу голову на плече і обіймаю ззаду так, що моє серце б’ється під твоєю лівою лопаткою… все гучніше, частіше, і в унісон йому відповідає твоє… А потім…

Ніколи не малюю в уяві, що ж буде потім. Є така теорія, неодноразово підтверджена практикою: те, що ми емоційно переживаємо у мріях, фантазіях — ніколи не відбудеться в дійсності, бо не можна один і той самий стан повторити двічі. Переживши ситуацію в своїй уяві, ми наче «спалюємо» її, щоб ніколи не відчути того ж наяву. Тому я й боюсь емоційно мріяти про тебе, фантазувати, уявляти, щоб захопившись не «спалити». Світ моїх мрій і так багатий та різноманітний, а ось у житті так не вистачає чогось справжнього… і когось.

Ти теж не малюй в уяві картини наших зустрічей, не «спалюй»… Краще підійди нечутно, тихенько, як кицька, поклади свою голову на моє плече і обійми так, щоб твоє серце забилось під моєю лівою лопаткою, все сильніше й частіше. І відлунням озветься моє… А потім…

Як часто люди, що знайшли одне одного вже у зрілому віці, говорять: «Шкода, що не зустрілися раніше — стільки дорогоцінного часу втрачено марно»… А я от думаю: як чудово, що ми зустрінемося саме зараз! Бо коли була весна — природа дарувала людям цілі галявини пролісків — маленьких та сором’язливих, але перших, а тому таких жаданих. Потім зацвіли тюльпанами та нарцисами степи й сади, радували око півонії, а духмяний бузок та конвалії своїми пахощами зводили світ із розуму. Скажи: серед цього розмаїття барв хіба помітив би ти, хіба оцінив би нерозкритий пуп’янок, такий вразливий і зворушливий, але ще непоказний, що тягнувся до сонця і ще не був здатен радувати своєю красою.

На зміну весняним квітам прийшли кокетливі ромашки; безтурботні і дещо легковажні, але такі щирі, лісові дзвіночки; горді та недоторкані, та від того ще більше жадані, троянди. Невже тобі в ту пору впала б у око дивна та незрозуміла дикувата квітка, що лише починала розкриватися? До неї вже тягнулись руки, її намагалися зламати та поставити у вазу на підвіконня… Мовляв, чого це вона тут викаблучується, не така, як усі? У вазі швидше розпуститься, швидше зів’яне. Коли вже зовсім осиплеться, можна буде спокійно викинути на сміття, а у вазу поставити свіжу. Але у квітки було дуже міцне та гнучке стебло. Вона уціліла, щоб наприкінці літа розцвісти на повну силу.

І ось тепер, коли на порозі осінь, тобі, стомленому від розмаїття барв, так хочеться чогось особливого, надзвичайного, справжнього. Як вчасно розцвіла запізніла квітка!!! Ти дуже скоро помітиш її — саме ти, цінитель справжності та щирості! Тільки знаєш, у мене є малесеньке прохання, одне-єдине: не намагайся зламати квітку і поставити у вазу, навіть у добрих намірах захистити від негоди та зігріти. Такі квіти не ростуть на підвіконні…

м. Мукачеве

Свобода — це така вовняна ковдра:

підтягнеш до шиї — оголиш ноги.

Чоловік схилився над комп’ютером, поклав пальці на клавіатуру і замислився. Він завжди був упевнений, що вільний.

Що свобода замінить йому все і всіх.

Що йому ніхто і ніщо не потрібне для щастя.

Що свобода — це і є саме щастя.

Але минули роки, і він зрозумів, що помилявся.

Які думки він хотів довірити своїй клавіатурі, повірниці вечорів наодинці з собою?

Пальці, м’яко торкаючись розроблених клавіш, ковзали по букворяду, складаючи слова в вистраждані мислеформи…

Те, що я шукаю в житті, поки далеко від мене. Я знаю, що я знайду те, що шукаю, але для того потрібен час. Час, який витікає, наче вода крізь пальці, не залишаючи надії.

Хтось сказав, що надія — найгірше зло, але божевільні оптимісти все ж сподіваються… Я не належу до цієї когорти, адже життя — це всього-то невгамовний млин людських