Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.
Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.
— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. А от англійці добувалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.
— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...
— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і пивниці на Унтерден-Лінден, і одруження в мерії, і поїзди на іподром, і дідусеві бакенбарди.
— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.
— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жюля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines (Хрещена мати, а також жінка, що листується, із солдатом-фронтовиком і піклується про нього (франц.), і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.
— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.
— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?
— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.
Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:
— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!
Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.
— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він вибачливо. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.
— Я теж романтик.
Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.
Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребальних вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Дорога різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік звелів зупинитися.
— Дивіться, це ж наша знайома. І все ще з вінком.
Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало таксі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в поїзді, — вона приїхала з Америки, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер обличчя її було сердите й заплакане.
— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер, — поскаржилася вона Дікові. — На тій могилі стоїть інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...
— А я на вашому місці поклав би вінок на першіи-̆ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища, — порадив Дік.
— Ви так гадаєте?
— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.
Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина поклала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запропонував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.
Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипнула — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчувала, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — бувають отакі години: нічого особливого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.
Червонясто-синіми вулицями Ам’єна ще відлунювало недавнє минуле; воєнна журба і досі оповивала місто, як оповиває вона деякі вокзали — хоч би Північний у Парижі чи Ватерлоо в Лондоні. Вдень людину пригнічують такі міста, з допотопними трамвайчиками на великій, вимощеній сірим бруком соборній площі, міста, в яких навіть повітря здається затхлим від давності, і як старі фотографії, збляклим. Зате коли спадає вечір, на вулицях оживає все те, без чого немислимий французький побут, — жваві повії, балакучі завсідники кафе, що від них тільки й чути оте «Voilà!», закохані, які блукають, обнявшись, у щасливому блаженстві, що не коштує грошей
