Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Запросіть краще містера Дамфрі.

Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.

— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.

— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.

Повернувшись до номера, Розмерї почула, як у другій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:

— Де ти була?

— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю. — Зайди-но сюди.

Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.

— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс. — Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.

Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.

— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила куди важчі речі.

Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорилася в дванадцять років, коли цей голос звелів їй увійти до театру «Одеон» зі службового входу й потім привітав її з успіхом.

Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю мить з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.

— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.

Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав, — вона просто не сприймала його як людину.

— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? — спитала вона. — Адже вони були з нею такі привітні.

— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.

— То вас засмутило не це?

— Ой, та не це, не це, — голос його затремтів. — Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково — я вмиваю руки!

Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни, порипуючи, виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.

— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон. — От побачите, це буде десь тут!

Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барбана, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.

Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.

Кампіон схопив Розмері за плечі.

— Я не витримаю, — застогнав він. — Це вже занадто. Це вкоротить мені життя на...

— Пустіть! — урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла французькою молитву.

Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблискували, але він витер долоню об штани спокійно й незворушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відкопилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм довгим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Розмері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скреготала зубами з ненависті до Барбана.

— Раз, два, три! — напруженим голосом відлічив Ейб. Два постріли пролунали одночасно. Маккіско похитнувся, але відразу ж випростався. Обидва дуелянти схибили.

— Все, годі! — вигукнув Ейб.

Всі запитливо глянули на Барбана.

— Я не дістав сатисфакції.

— Дурниці! Ви дістали її сповна, — сердито сказав Ейб. — Просто ви самі ще цього не збагнули.

— Ваш довіритель відмовляється від повторного пострілу?

— Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.

Томмі зневажливо засміявся.

— Відстань була просто сміховинна, — сказав він. — Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму приятелеві, що він не в Америці.

— А ви Америку не чіпайте, — досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: — їй-право, Томмі, все це зайшло надто далеко. — Вони ще з хвилину тихо сперечалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився здалеку своєму недавньому супротивникові.

— А потиснути руки? — спитав лікар-француз. — Вони вже знайомі, — відповів Ейб.

Він обернувся до Маккіско.

— Ходім, тут більше нема чого робити.

Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.

— Стривайте-но, — сказав Ейб. — Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.

Маккіско простяг пістолет Ейбові.

— Під три чорти вашого Томмі, — хвацько сказав він. — Скажіть йому, нехай іде під...

— Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?

— От я й став дуелянтом! — вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини. — І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!

— Ви були п’яні, — сказав йому Ейб.

— Аніскілечки!

— Гаразд, нехай буде по-вашому.

— А навіть коли й хильнув трохи, то що? Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.

— То що? — наполягав він.

— Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.

— Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні? — Гаразд, облишмо де.

Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки — їх