Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Тепер добре було б, якби вона сама забажала повернутися до будинку, але зробити це було нелегко, надто ж зробити так, щоб не втратити її. Він добродушно всміхнувся, і її ніби обдало холодом.
— Ви ще самі не знаєте, чого вам хочеться. Пішли б і спитали в мами, вона пояснить.
Ці слова приголомшили її. Вона провела пальцями по рукаву його темного піджака, ніби торкнулася гладенького шовку сутани. Відчувши, що зараз уклякне, вона зробила останній постріл:
— По-моєму, ви найчудовіша людина в світі — після мами.
— У вас романтичний погляд на речі.
Він засміявся, і сміх цей погнав їх угору до тераси, де Дік віддав її під опіку Ніколь...
Незабаром — і надто скоро — настав час розходитися, і Дайвери подбали про те, щоб гості швидко дісталися додому. У великій «ізотті» Дайверів умістилися Томмі Барбан із своїм багажем—він мав переночувати в готелі, щоб устигнути на ранковий поїзд, — місіс Абрамс, подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл Брейді, який повертався до Монте-Карло, зголосився підвезти до готелю Розмері з матір’ю; разом з ними сів і Ройял Дамфрі, бо машина Дайверів була переповнена.
Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім столом; Дайвери провели гостей за ворота й тепер стояли поряд — Ніколь, що, мов чарівна квітка, навіть у нічній темряві висявала красою, і Дік, що голосно прощався з усіма, називаючи кожного гостя на ім’я. Серце Розмері болісно стислося — вона їде, а вони лишаються тут удвох! А потім вона знов подумала: що ж усе-таки побачила у ванній кімнаті місіс Маккіско?
IX
Ніч стояла задушлива, чорна, наче в кошику, підвішеному на самотній тьмяній зірці. Коли передня машина сигналила, то звук в’язнув у густому повітрі. Шофер Брейді волів їхати повільно; задні ліхтарі «ізотти» кілька разів блимнули на звивинах шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин через десять, однак, «ізотта» знов завидніла попереду — вона стояла край дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді пригальмував, та в цю мить вона повільно зрушила з місця. Обганяючи «ізотту», вони чули голоси в лімузині й бачили, що шофер Дайверів широко посміхається. А потім, набираючи швидкість, вони помчали далі повз хвилясті скупчення темряви на тлі світлішої ночі, пірнули вниз і, після кількох карколомних поворотів, зупинилися нарешті під масивною брилою готелю Г осса.
Години зо три Розмері дрімала, а потім довго лежала з розплющеними очима, підхоплена потоком місячного сяйва. У млосно-солодкій темряві вона будувала в уяві різні обставини, що могли б завершитися поцілунком, але сам поцілунок був безплотний, як у кіно. Потім, повернувшись на другий бік, — то було її перше знайомство з безсонням, — вона спробувала подивитися на все це так, як подивилася б її мати. Тут їй допомагали уривки давніх розмов, напівусвідомлені й напівзабуті, вони спливали тепер у пам’яті, надолужуючи брак життєвого досвіду .
Розмері змалку була привчена до праці. Місіс Спірс витратила скромні заощадження, що лишилися від двох померлих чоловіків, на виховання дочки, і коли на шістнадцятому році життя та розквітла в усій своїй пишнокосій красі, повезла її до Екс-ле-Бен, де, без попередньої домовленості, впровадила дівчину до одного американського кінопродюсера, який лікувався на тому курорті.
Коли продюсер виїхав до Нью-Йорка, вони подалися слідом. Так Розмері склала свій вступний іспит. А що наслідком цього був успіх і перспектива більш-менш забезпеченого життя, то цієї ночі місіс Спірс мала всі підстави сказати їй без слів приблизно таке:
«Тебе готували, власне, не до вінця, а до праці. Тепер тобі трапився перший міцний горішок, що його варто розколоти; тож розколюй його, а про наслідки не думай, вважай, що збагачуєш свій життєвий досвід. Навіть якщо обпечешся сама чи обпечеш його — не страшно, це тебе не зіпсує, бо ти хоч і дівчина, але матеріально не залежиш ні від кого, і в цьому розумінні ти все одно що хлопець».
Розмері не мала схильності до тривалих роздумів — окрім хіба тих випадків, коли подумки славословила свою матір, — але цієї ночі нарешті обірвалася пуповина, що зв’язувала її з матір’ю, тому їй і не спалося. Коли досвіток, напливаючи, присунув небо впритул до шибок балконних дверей, вона підвелася й вийшла на веранду, теплу під її босими ногами. Повітря повнилося таємничими звуками, якийсь настирливий птах раз у раз зловтішно кричав серед дерев над тенісним кортом. Хтось пройшов задвірком готелю; чути було, що людина йде стежкою, потім переходить посилану жорствою алею й піднімається бетонними сходами; за кілька хвилин звуки повторилися в зворотному порядку. Над чорнильного кольору морем темніли обриси високої гори — десь там мешкали Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби наспівували тиху пісню, що линула до неба, як дим, як прадавній гімн, складений у далекому-далекому краю. Їхні діти сплять, їхня брама замкнута на ніч.
Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу— майже бігцем, бо аж тепер помітила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних сходах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.
Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здригаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Розмері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойкнув від несподіванки, не зразу впізнавши її.
— Що сталося? — Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість. — Чи можу я вам чимось допомогти?
— Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!
— Ви все ж таки скажіть, — щр сталося?
Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:
— Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке муки кохання. Які це страждання, який біль. Краще нечула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але такого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з ясного неба...
Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив перемінити розмову:
— Десь тут поблизу
