Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.

Розмері аж гірко зробилося від розчарування — вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гідністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні безмежні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприймала як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.

— Ми з вами зустрічалися в Парижі, — сказав Маккіско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слідом за ними. — Власне, навіть двічі.

— Атож, атож, пригадую, — відповів Ейб.

— А де саме, пригадуєте? — спитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.

— Де саме? Здається... Здається... — Ейб не хотів далі прикидатися. — Ні, не пригадую.

Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері подумала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається саме собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, поставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він подасть їм усім знак до розваг.

Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні особливо похмурим і сердитим — здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їздить.

— Повертаєтеся додому?

— Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.

— На яку війну?

— Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не читав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.

— А вам хіба однаково, за що воювати?

— Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.

Розмері спідлоба глянула на нього:

— Але ж ви приятелюєте з Дайверами.

— Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.

Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.

— Ви напівамериканець, — сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.

— І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені сповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під прапорами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів, — я їх дуже люблю, особливо Ніколь.

— Хіба ж їх можна не любити, — просто сказала вона.

Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе. В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зраділа, що не сидітиме поруч з ним за обідом; коли зона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: «особливо Ніколь».

Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвіялися. Вже рік, — а для неї це була ціла вічність, — вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на романтику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала в світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ні перед чим.

— Я весь час милувався вами, — сказав Дік, і вона знала, що це правда. — Ми вас дуже полюбили.

— А я закохалась у вас із першого погляду, — стиха промовила вона.

Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони просто обмінялися компліментами.

— З новими друзями, — сказав він серйозно, вкладаючи в свої слова якийсь важливий зміст, — з новими друзями часто почуваєшся краще, ніж з давніми.

Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зрозуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів. Серце її радісно тьохнуло, коли вона побачила, що Дік запросив її матір сісти праворуч від себе; сама вона опинилася між Луїсом Кампіоном і Брейді.

Переповнена почуттями, Розмері обернулася до Брейді, щоб висповідатися йому, але холодна іскра, що блиснула в його очах на першу ж згадку про Діка, засвідчила, що вона звернулася не туди, куди слід. Тоді й Розмері не дозволила йому покласти долоню на її руку, і за обідом вони весь час розмовляли на професійні теми — цебто говорив він, а вона слухала з чемною цікавістю, хоча думками витала десь-інде так явно, що він навряд чи не помічав цього. Час від часу вона вхоплювала уривки фраз і доповнювала їхній зміст тим, що відбилося в підсвідомості, — так іноді, почувши зненацька бій годинника, безпомилково визначаєш, скільки разів він пробив, бо вухо само вело лік ударам.

 VII

Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерехтливому світлі свічок. Розмері прислухалася, зачарована низьким, чітким голосом.

— Бідолаха!— вигукнула Ніколь. — Чого це вам закортіло перепиляти його навпіл?

— Ясна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?

— Старі меню, — засміялася Ніколь, — череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.

— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.

— Ви збиралися грати на ній під час операції? — поцікавився Томмі.

— На жаль, до цього не дійшло. Він усе