Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм-. ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...

 XV

— Що саме ви хочете закинути? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.

— Ет, пусте.

— Ви науковець?

— Я лікар.

— Та невже? — вона радісно всміхнулася. — Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..

— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я не займаюся приватною практикою. Хтозна, може, колись і доведеться.

Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уважним поглядом.

— Таке чарівне дівчатко, — сказав він серйозно.

Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали лацкани його піджака.

— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас кохаю — вас обох.

Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті ж самі.

Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.

Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зітхнула.

— Я вирішила відмовитися від вас, — сказала вона.

Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?

— Це нечесно, — спромігся він на грайливий тон. — Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...

— Я так вас кохала... — Неначе це тривало роками, В голосі її тремтіли сльози. — Та-ак кохала...

Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:

— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь дивним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте кохання, і віриш, коли ви прикидаєтесь несміливою.

У темному, схожому на печеру таксі, що пахло парфумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щільніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закохана в нього, але ні в очах, ні в губах її не було жаги— тільки легкий запах шампанського з уст. Вона ще дужче, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову поцілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну темряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і перейметься жагою, яка рухає світ— якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв, би її без вагання й жалю.

У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері раптом сказала:

— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не сподівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.

Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.

— Коли ви всміхаєтеся... — Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь, — мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.

Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:

— Візьміть мене.

— Взяти вас? Куди?

Від здивування йому аж мову відібрало.

— Будь ласка, — шепотіла вона. — Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде, — мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.

Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.

— Так не можна, — повагом сказав Дік. — Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.

— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.

— А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?

— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.

Він лагідно вів далі:

— Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.

— А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.

— ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.

— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.

Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:

— Усе це тільки скороминущий настрій.

— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексики, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому. — Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися. — В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...

— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілуцки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.

— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте