Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
— Кеве, наш спальний гарнітур тут загубиться. Нам знадобляться ще меблі.
— Еге ж! — позирнув він на Пола. — Уже починається. Нам потрібне те, нам потрібне се.
— Ну, буде потрібне, Кеве.
— Добре, добре.
— Не переймайтеся цим, Міріам. Тепер Кевін може це собі дозволити, — сказав Пол.
— Дуже дякую за підтримку, друзяко.
Пол засміявся.
— У мене було те саме, друже. Моя дружина досі ходить на сафарі магазинами.
Міріам поохала й поахала над головним санвузлом із джакузі та латунним оздобленням, а тоді пішла оглядати другу спальню.
Повернувшись, вона заявила, що колишні мешканці квартири явно облаштували там дитячу кімнату.
— Там на стінах шпалери з мультяшними персонажами, — пояснила вона.
— Ну, ви ж можете міняти все, що захочете, — зауважив Пол.
— Ой, ні. Дитяча кімната — це чудово. Ми все одно планували найближчим часом збільшити родину, — відповіла вона й поглянула на Кевіна, сподіваючись на підтвердження. Він усміхнувся й кивнув.
— Це, певно, означає, що ви б могли бути тут щасливими? — пожартував Пол Сколфілд.
— Щасливими? Як скоро сюди можна переїхати? — запитала вона, і з її несподіваного завзяття мимоволі посміявся навіть Кевін.
Він очікував, що вона всіляко опиратиметься, хоч якою гарною буде квартира. Хоча за останнє десятиліття Блайсдейл і навколишні райони стали значно більше скидатися на міста, Міріам воліла вважати себе сільською дівчиною. Нікуди не дівалися питання безпеки та проблеми із заторами та забрудненням. Як її, так і його батьки наголошували на цих недоліках — не лише тому, що в них вірили, а й тому, що хотіли, щоб Кевін і Міріам нікуди не їхали. Але Міріам неначе все це забула. Принаймні поки що.
— Ох, Кеве, а я ж і не помітила патіо, — сказала вона й пройшла вітальнею до скляних дверей.
Кевін глянув на Пола, але Пол не виказав жодних емоцій, хоча з того патіо й викинувся дуже успішний адвокат і його друг. Міріам відчинила двері й вийшла.
— Кевіне, ходи сюди.
Він підійшов, і вони обоє зупинилися, милуючись розкішним краєвидом.
— Мені аж дух перехоплює, — зізналася Міріам. — Просто уяви собі, як це — сидіти тут теплими вечорами, попивати вино й дивитися на зорі.
Він кивнув, але все одно мимоволі замислився про Річарда Джаффі. Як людина додумується до такого вчинку? Зважаючи на те, які там перила, він, напевно, видерся на них і перескочив. Це неможливо зробити з легкістю, згарячу. Він мав це продумати, відчути, що більш нічого зробити не можна. Як сумно.
— Кевіне, хіба не правда?
— Що? А, так, так. Цього не описати словами, — відповів він і зрадів дверному дзвінку.
— Уже гості? — замислився Пол.
Вони втрьох пішли до передпокою й відчинили двері. Усередину ввірвалися, наче свіжий весняний вітерець, Норма Котейн і Джин Мак-Карті. Обидві жінки сміялися й водночас говорили.
— Я — Норма Котейн.
— А я — Джин Мак-Карті.
— А ви, вочевидь, Міріам, — зауважила Норма.
— Ми не могли дочекатися. Дейв просив дати вам можливість влаштуватись, але Джин сказала…
— Навіщо? Все одно це наша робота: допомогти вам улаштуватись.
— Привіт, — сказала Норма, узявши Міріам за руку.
Міріам же просто стояла й усміхалася.
— Я у 15B.
— Я у 15C, — промовила Джин і взяла Міріам за руку, щойно Норма її відпустила.
Тоді вони зупинилися, переводячи подих.
— Поле, — нагадала Норма.
— Ой. Це — Кевін і Міріам Тейлори. А хто вони, ви вже знаєте.
— Справжнісінький адвокат, — сказала Джин. — І слова зайвого не скаже, якщо йому за це не платять.
Вони обидві засміялися майже в унісон. Дечим вони справді були схожі на сестер. У Норми волосся було охайно підстрижене до пліч, а в Джин — довге, із загнутими кінчиками, що м’яко падали їй на ключиці, але вони обидві були світлими шатенками. Нормине волосся було зовсім трохи темнішим. Обидві були приблизно під метр сімдесят на зріст і мали пружні мініатюрні форми — щоправда, Норма трохи пишніша.
Кевінові подумалося, що він ще ніколи не бачив таких жвавих жінок. Нормині світло-блакитні очі виблискували, наче коштовні камені під льодом. Схожим блиском мерехтіли й зелені очі Джин. Обидві мали приємний, рівний колір обличчя, рум’яні здорові щоки та яскраво-червоні губи. Здавалося, вони вдягнені в якусь форму: джинси, схожі сині світшоти, а на ногах — рожеві кросівки «LA Gear».
— Зайдете до мене на каву. У мене є чудові мафіни без цукру, — сказала Джин, підхопивши Міріам під руку. — Тут неподалік, на розі Бродвею і Шістдесят Третьої, є одна пекарня…
— Вона так поводиться, наче її відкрила. Я перша її знайшла, — грайливо пожалілася Норма.
Міріам, коли вони мало не розвернули її до дверей, мимохіть засміялася. Безпорадно поглянула на Кевіна.
— Та нічого, — сказав він. — Ми з Полом їдемо до офісу. Я повернуся за пару годин… і врятую тебе, — додав він і засміявся.
— Врятуєте її? — Норма випрямилася. — Ми якраз цим займаємося. Нащо їй сушити собі голову нудними юридичними нісенітницями, коли нам ще треба згодувати їй купу відомостей про шопінг?
— Принаймні вона не знудиться, поки мене не буде, — пробурмотів Кевін.
— У її житті більше не буде жодного нудного дня, — пообіцяв Пол, але сказав він це так зухвало й рішучо, що Кевін аж поглянув на нього, перевіряючи: може, він спеціально перебільшує для сміху?
Він не перебільшував.
— А де ваша дружина, Поле?
— Гелен дещо більш відсторонена за них, але з тими, хто її знає, вона не менш товариська, — відповів він. — Хай там як, ходімо. Лімузин надворі.
Кевін кивнув. Перш ніж вони зачинили за собою двері, він озирнувся й почув, як вибухнули сміхом Норма і Джин, а за ними — Міріам.
Хіба все це не чудово? Хіба не добре?
Він замислився: нащо йому взагалі ставити собі такі запитання?
— Кави? — запитав Пол. Перегнувшись, він налив собі та йому по філіжанці з кавника, що його приготував шофер і лишив на вбудованому в шафку нагрівачі.
— Звичайно. — Кевін відкинувся на спинку гладенького чорного шкіряного сидіння і з насолодою погладив руками подушечки, тим