Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Da nicht's besser

Nicht geboren.

Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).

— Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу «кротовою». Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: «Лапи чешуться». Мені здалося, це необхідно насамперед для нього, врятувати своє життя, особисте життя від розпачу. Але ж у нього ніколи не було межі між особистим і загальним, — проникливо говорить Марія Каспарівна.

— А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, — сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:

Я спрятал потаенну.

Сафьянную тетрадь,

Сей свиток драгоценный,

Веками сбереженный

От члена русских сил,

Двоюродного брата,

Драгунского солдата

Я даром получил.

Ты, кажется, в сомненьи...

Нетрудно отгадать!

Так, это сочиненья,

Презревшие печать.

— Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, — зашарівшись, призналася тихо Марія.

— Це його «Городок», — немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. — Він і сам про свої вірші писав:

«И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали». «Что нужды?» Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, «Кинжал», «Вольность», «К Чаадаеву»? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в «Полярной звезде» вони, нарешті, надруковані!

— А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі — вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, — пригадала Марія Каспарівна.

— Я й тепер не відмовляюсь, — добродушно засміявся Тургенев.

— Я страшенно люблю поезію, — раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, — хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, — вона повернула голову до Марії, — народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися «Евгений Онегин». У Тобольську, як завжди, було багато «нещасних» — засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували — усі рівні. Так от «Евгения Онегина» з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.

Марія Каспарівна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячі верств! Тисячі верств навіть до Вятки. А у Вятці — було їй тоді дванадцять років — зустріч з засланим Олександром Івановичем Герценом. Він працював тоді там з її старшим братом і умовив відвезти її до Москви, до його родини.

Незручно, що вона замовкла.***

— Ви й тепер не відмовляєтесь? — перепитала Марія Каспарівна Тургенева. Він зрозумів без зайвих слів, як вона скучила за рідною мовою, за рідною поезією. А кожному руському — хто рідніший за Пушкіна?

Він глянув чомусь на Марію і побачив, що вона також це зрозуміла, розумна, мила Марія Олександрівна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.

— Почитайте Пушкіна! — сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.

— Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. — Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. — На згадку, як ви в Сибіру читали уперше «Евгения Онегина». Не бійтесь, Адольфе, не всього «Евгения Онегина», тільки посвяту.

— О, що ви, — заперечив Рейхель. — Це така музика для мене — ваш Пушкін, а для Маріхен — найкраща насолода!

Не мысля гордый свет забавить,

Вниманье дружбы возлюби,

Хотел бы я тебе представить

Залог достойнее тебя... —

почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала — він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.

...Воспоминания безмолвно предо мной

Свой длинный развивают свиток...***

А ця «Элегия»? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін — саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...

...Но не хочу, о други, умирать;

Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;

И ведаю, мне будут наслажденья

Меж горестей, забот и треволненья;