Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Порой опять гармонией упьюсь,

Над вымыслом слезами обольюсь...

Так, так, «над вымыслом слезами обольюсь»...

Звичайно, він для неї читає і «Пророка», і «Поэта», але Марія Каспарівна просить прочитати «Анчар». Той вірш, що в його прекрасній новелі «Затишье».

— Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою «Грузинскую песню»! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?

— Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.

— Мені не хочеться. Тут так добре, — щиро призналась Маруся.

Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...

— Завтра зранку до нас, — наказала Марія Каспарівна. — Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.

— А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, — вставив Рейхель.

— Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.

«Вашу Марію Олександрівну», — про себе засміялась Марія, — немов справді Іван Сергійович за неї відповідальний, а тепер вони перед ним. «Щоб не сумувала, поки чоловік приїде». Соромно як! Вона й не згадала його за цілісінький вечір. Але як добре усе. Шкода тільки, що Іван Сергійович їде до Парижа.

— Мені так шкода, що ви їдете! — сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелі.

— І мені. Я звик до вас за ці дні. — Він потиснув міцно обидві її руки. — Я вам писатиму.

* * *

Подружжя Рейхель схвильоване, але ніхто цього не помітив, крім них самих, які вже так добре знають одне одного, що не тільки слів, а навіть найменших зовнішніх проявів не потрібно.

Марія Каспарівна знає: він зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячої, погляне на хлопчиків: Сашу — звичайно, першого вони назвали Олександром — і маленького Ернста, потім піде до себе, до свого рояля, і гратиме піаніссімо Шумана і Шуберта, і хвилюватиметься про себе, чи добре він зробив, що відірвав дружину від батьківщини, від матері, рідних. Одна найближча людина хоч не на такій далекій відстані, але теж не в змозі побачитись, коли хоче, — Герцен. Але ні Рейхель, ні його дружина, звичайна проста російська жінка, не знають і не уявляють усієї міри, усієї ваги того, що робить вона для всіх російських людей.

От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пішла до себе. Сідає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки невеличку шкатулку, згори вишивання, візерунки — вона ж рукодільниця, — під ними — останній лист AI. Листи з Росії до нього. Уважно читає розпорядження Герцена:

«Надішліть циркуляри про пияцтво, попечителів, про Пушкіна і, якщо цікаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував від в'язниці Тургенев, він писав до государя — ач який?)».

— Ач який! — здивована Марія Каспарівна. — Ані слівця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись і взяти дещо для AI.

«Чекаю з нетерпінням, коли ви одержите 44 «Колокол», там моя сповідь з приводу війни (я за війну і проти Австрії) і прочуханка «Современнику».

Що це він вигадав? Адже «Современник» найпередовіший журнал у Росії. Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим — то особисті справи, і навіть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось відокремлене. Але ж як поета він цінує Некрасова, надрукував навіть цей надзвичайний вірш «У парадного подъезда» в «Колоколе».

«Прощавайте. Діти цвітуть. Погода у нас от яка: з початку квітня дощ, туман і мла».

Значить, треба переглянути «Колокол» і перейти до листів з Росії... Деякі з них докладні, великі, деякі просто замітки, дописи — і все про страшні справи: злочини у поміщиків, зловживання урядовців у різних кутках Росії.

Кожен лист мандрує по кількох адресах, і найпильніша поліція не здогадується вже кілька років, що більшість їх пересилається через цю адресу, збирається тут, в квартирі тихого, добропорядного директора Дрезденської консерваторії, в рукодільному столику його дружини. У Дрездені німці навіть не знають, що Марія Каспарівна з Росії, бо приїхала вона з чоловіком вже давно з Парижа. Марія Каспарівна зараз дбайливо розбере останню пошту, помітить, якими шляхами вирушать вони далі, щоб потрапити тільки в руки AI. Ці — надіслати на адресу Трюбнера, власника друкарні, в якій друкується герценівська преса. А от записочки AI, його відповіді без звернення — вона мусить знати, кому вони адресовані і як їх надіслати в Росію...

...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорілись очі, коли мова зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росію, нею можна буде, мабуть, також дещо передати.

«Ох, боже мій, — написав їм Герцен у перші роки народження своєї «вольной печати», — якби в мене в Росії замість усіх друзів була одна Марія Каспарівна, — все було б зроблено». Зараз уже багато невідомих анонімних помічників, але відповідальності з Марії Каспарівни не знято і роботи ще додалось. Звичайно, — думає Марія Каспарівна, — він перебільшує, і чоловік перебільшує її роботу. Вона ж росіянка, їй пощастило, що вона виросла коло нього, жила в атмосфері його великих інтересів і з