Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Він помилився в Саші. Це він давно збагнув. Вона не зуміла зберегти його життя від дріб'язків побуту, сама поринула і втопилася в них.

Він забув, що тільки не робила вона, аби в Тулі, на засланні, йому було більш-менш добре, щоб міг він писати. Яку енергію вона виявила в клопотах про нього, зовсім забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячність чоловіка, який розлюбив і знову ж таки намагався підвести теоретичні обгрунтування, удаючи з себе жертву нерівних духовних інтересів.

Майнула якось одна хуторянська панночка. Які листи він їй писав, як високо ставив! Адже не міг він абикому душу відкривати й чекати дружби. Він її так високо підносив, що тій панночці і не снилося ніколи в її хуторських мріяннях. І раптом з'явилася Марко Вовчок, Марія Марковичева, і її він збирався поставити на п'єдестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тільки для нього, для всіх, спокійно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирізнялися серед пань і панночок її спокійна хода, спокійний погляд великих ясних очей, русяві коси, закручені на голові (а вдома спущені, як у дівчини, — він не раз заставав її так, коли заходив до Маркевичів).

Ні, годі чернецтвувати! (Про це він, між іншим, і тій панночці торік писав).

Зараз він тут сам. Напружений до нестями. Сюди приїдуть Маркович!. Опанас? Кому і чому заважатиме Опанас, ця маленька, нікчемна, порівнюючи з ним, людина? Він щиро думав, що Марковича не обходитимуть його взаємини з Марією Олександрівною. Це навіть мусить піднести Опанаса у власних очах, що його жінка — «друг і сестра» самого Куліша! Ця формула — «друг і сестра» — вже не раз вживалась раніше і до інших жінок, але Марко Вовчок — це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цім, як жодна жінка в його житті.

Коли він був за кордоном торік, уперше в Німеччині, його спочатку все дивувало, увесь той зовнішній європейський комфорт, що приголомшує кожного, хто приїздить з Російської імперії,- з її брудними готелями, поштовими станціями та заїздами, з її грубими лакеями, нетіпахами-покоївками... Йому подобались чистота, порядок, німецька педантичність. Але він не зробив ані цікавих знайомств, ані значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрізь у Європі він почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторі? Там він, навпаки, почував себе європейцем і також нудьгував.

Цього разу він взагалі нічого не помічав, перед очима весь час була вона, Марія Марковичка, і вона мусила, мусила бути з ним навсправжки!

І вранці і ввечері, проходячи повз портьє, він не витримував і питав, чи нема листа для пана Куліша? Та чув ту ж самісіньку відповідь: «Нічого нема, пане Куліш, коли буде — ми негайно принесемо».

Він не розумів, чого його вірний «спис і рука» Каменецькии ані слівцем не відповідає? Невже Марія Олександрівна всерйоз захворіла? Ні в які хвороби жінок, перш за все хвороби власної жінки, він не вірив. То все були нерви і вереди. Марковичи! просто до смерті кортить побачити світа, побувати за кордоном. Він зустріне її перший, він зустріне її один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме її з першим закордонним містом. Які цікаві повчальні розмови, просто лекції, вже складалися в його голові!

І то все буде прелюдією...

Він забув, що в Петербурзі вона й перші дні не слухала його, не кажучи вже про останній час. Та їй же, власне, не давали можливості побачитись із ним. То вона була у Карташевських, де від неї не відходив брат Варвари Петрівни Макаров, то їхала з Тургенєвим до Шевченка, то сиділа з своїм хлопцем. Усі наче навмисне змовлялись проти нього, не розуміючи, як він, він потрібний їй для роботи, для росту, для слави.

Якось, опинившись з нею наодинці, трохи відокремившись від товариства, — вона тільки-но читала уривок з «Інститутки» і була збуджена, розчервоніла (частіше вона блідувата, може, й справді хворіє?), — він не витримав і почав натхненно казати про свої високі почуття до неї, і як вона примушує його страждати тим, що постійно уникає. Вона враз змінилась. Холодно глянула, підвелась із крісла й пішла.

— Даруйте, мене кличуть, — тільки кинула, ніби між іншим. Вона не зрозуміла, не зрозуміла його!

А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибігла, певне, злякалась, почувши чиїсь кроки. Він винний — поспішив, але раптом голова пішла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привітна, як у колишніх немирівських листах.

Тут, у чужому місті, в чужій країні, далеко від «Блатенська» — Петербурга, серед чужих байдужісіньких до них людей, все, все буде інакше.

Чому нічого нема від Каменецького?

Його хочеться вилаяти всіма мальовничими українськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Він не згадував зараз, та й не думав взагалі про те, скільки послуг зробив і робить йому Каменецький. Зараз той тільки дратував його своєю некмітливістю. Адже Куліш ясно написав йому — даремно він думає, що то жарт, що робиться в його душі.

Йому конче треба знати про Марію Олександрівну, коли вона, нарешті, виїздить з Петербурга.

...Він крокує берлінськими вулицями, байдужий до всіх і до всього, і думає, що от він іде, а ніхто не знає, яка це людина страждає так неймовірно.

Від патетично високого