Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Що я хочу цим сказати? Не створюймо собі кумирів, особливо з-поміж тих, котрі на владних вершинах.

— Та це на смак ніби конина! — загорлав на всю їдальню товстун пан Беккер.

Одразу ж після цього репету чи не всім, хто замовив тюфтельки, раптом запахло кониною. Викликали кухаря:

— Ні, це неможливо. М’ясо привезли від того-таки оптовика, що й завжди.

– І що? Що це доводить? Торговець м’ясом міг оббілувати коня й змішати кінське м’ясо з яловичиною, хіба ні? Я відчув конину на смак, і крапка. Я не божевільний! — аж кипів від обурення Беккер.

Проте проблема в тому, що Беккер таки не сповна розуму, та ще й доволі неприємний безумець.

Викликали також і завідувачку притулку, одначе вона могла бризкати слиною аж до посиніння, та це ніяк не допомагало втихомирити невдоволений натовп. Зрештою, всі тюфтельки замінили рибою чи картоплею. На думку більшості, існувала хоч і мізерна, та все одно ймовірність, що там була конина.

М’ясорубка роками перемелювала свинячі очі та коров’яче вим’я, і ніхто навіть словечка не зронив, а тепер ні сіло ні впало стільки смороду через дещицю конини!

Унизу в загальній кімнаті з десятої до дванадцятої завжди вмикають радіо. У виборі трансляцій радіопередач до нас ставляться, як до пацієнтів лікарень. Ніхто не знає чому. Більшість мешканців не заперечували проти голландського репертуару, який розігрували на догоду інвалідам: багато запальних пісень і безтурботної польки.

Якось іще минулого року, саме на ранок Великодня, якийсь спритник перемкнув на радіостанцію класичної музики: бачили б ви, як мешканці плескали в долоні під «Страсті за Матвієм»[18].

Я намагаюся не звертати уваги на фонову музику. Фокус у тому, щоби не сидіти надто близько до динаміків. Радіомовлення для лікарень закінчується опівдні. Відносний спокій і тиша — оце задоволення для слуху.

Там, де ніхто вже не ходить на роботу, зникає самий сенс днів тижня, і кожен наступний день — копія усіх попередніх. Звісно ж, працює персонал, але вони також день за днем роблять одне й те саме.

Єдиний знаковий день — це неділя. Уранці три чверті мешканців йдуть до церкви, а вдень приїздять діти та онуки. Для деяких пожильців — це єдиний контакт із зовнішнім світом. І навіть якщо відвідувачі подеколи аж випромінюють нудьгу, це все одно береться до уваги: тут численні відвідувачі неабияк покращують твій статус. Гидкий пан Пот проводить першу половину тижня, патякаючи про те, хто приходив останнього разу, а другу половину тижня — про те, хто прийде наступного. У нього одинадцять дітей. Пот з тих людей, котрі чекають на пішохідному переході, аж доки не з’явиться автівка, і лише тоді ступають на дорогу.

У мене ніколи не буває відвідувачів. Зазвичай у неділю я переглядаю відео. У питаннях кінематографа я досить-таки сучасний. Маю в кімнаті плаский екран пристойного розміру. Коли він вимкнений, я ховаю його за імітацією китайської ширми. Інколи я ходжу й дивлюся щось в Еферта, проте він здебільшого віддає перевагу трилерам та бойовикам, а я від них не у захваті. Ефертів син навідується сюди дуже рідко, інколи зазирне й незвична онучка. Чи приходив хтось до Еф’є? Не знаю.

Замальовка звичайного дня: Частина 2

Єдині, хто й досі займає місця на гарячий ланч, — це фермери зі Східного Ґронінґена та пожильці будинків для людей похилого віку. Окрім нас. Не питайте чому, проте, здається, ми — просто виняток із правил, і я цьому тільки радий.

Після ланчу я часто даю своїм очам перепочити десь зо чверть години, щоби відтак активно розпочати день. Мені подобається виходити надвір, але біда в тому, що брак енергії надзвичайно це ускладнює. Мені важко ходити, а єдиний засіб пересування — це мікроавтобус від «Connexxion». А це, скажу вам, ще те задоволення. Звісно ж, хтось може й поплакатися про два євро, в які вам обійдеться кожна поїздка, та «Connexxion» й справді варто було би назвати «Misconnexxion». Вони, мабуть, докладають чималих зусиль, аби все було поставлене з ніг на голову. Скажу лише, що «Connexxion» — лютий ворог пунктуальності. З іншого боку, старечий вік і нетерплячість щонайтісніше пов’язані між собою.

З усіх п’яти відчуттів у мене найкраще працює ніс, що у притулку не завжди було благословенням. Тут смерділо старістю. Пам’ятаю, як чудернацько пахнув будинок моїх дідуся й бабусі. Невизначеної консистенції сморід, змішаний з відразливим запахом сигар. Відсирілий одяг, що його надто довго тримали у целофані.

Не у всіх кімнатах було аж так зле. Та інколи перед тим, як до когось навідатися, я вставляв собі в ніздрі ватні затички. Доволі глибоко, аби це було помітно.