Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Він узяв із собою тисячу вояків, бо вже чув, який пишний ескорт у чужинки, й не захотів пасти задніх. Але його військо після тримісячних боїв у горах було брудне й пошарпане. Сам король теж був у всьому старому, в забризканих по коліна чоботях. Він вважав, що треба показатись їй у подобі переможців, бо пам'ятав: перемога завжди була найкращим козирем коханця. Він мало не ввійшов до її кімнати, не скинувши навіть острог.

Перед палацом він зустрів кількох вишуканих кавалерів у новісіньких убраннях; у їхньому вигляді крізь привабливість прозирало й щось грізне. Таке поєднання нелегко відтворити. Бо звичайно люди бувають або тверді, або м'які. Анрі рантом бачить: «Ці мені знайомі! Колись у Луврському палаці таких шастало досхочу — за тих часів, коли я був бранцем старої Катерини Медічі. І от знову з'являється королева з того самого роду і тягне за собою те саме поріддя». І він угамував свою нетерплячку.

Він послав до неї ла Варенна, випробуваного вісника кохання, якому вже ніщо не було цікаве. Проте вигляд королеви здивував навіть його. За вечерею вона сиділа в хутрах і накидках, навіть голова була закутана. Їй здавалося, що в цьому архієпископському палаці, першій її оселі в новій країні, панує страшенна холоднеча; дожидаючи переміни страв, вона перекладала з руки в руку кулю з гарячою водою. Аби зігрітись, вона випила вже забагато вина, і коли ла Варенн розтлумачив їй, що прибув король, — розтлумачив насилу, бо ні він не знав італійської, ні вона французької,— їй шугнула в обличчя кров. Спочатку вона хотіла доїсти м'ясо, що лежало купою на її тарілці, а служники підносили ще й ще. Але щось схоже на переляк скувало її. Ла Варенн вирішив, що це через холод або через те, що їй перебили вечерю. Щоб така росла й дебела жінка, вже під тридцять років, злякалась чоловіка — такого він зі свого багатого досвіду не пригадував і не міг у це повірити.

Королева спробувала скинути з себе свої числені накидки — марно, бо запакували її туго. Вона дуже розгнівалась і почала лаяти придворних, що покинули її саму, їхні імена були незнайомі ла Вареннові — за винятком двох літніх кавалерів, що, видно, вже лягли спати. Була дев'ята година вечора. Щоб низькородні слуги не торкались королеви, ла Варенн сам узявся її підводити й обняв її за стан; так само він обнімав і по змозі підтримував іншу, поки ще не було ясно, зійде вона на трон чи в могилу. На трон тепер сходила нова, але ла Варенн знову був напохваті. Та цього разу його винагородили добрячим ляпасом. Він запобігливо подякував і подумав, що з'явилася таки справжня королева.

Анрі, сховавшись за спинами своїх дворян, чекав у галереї, якою вона мала надійти. Там він кинув на Марію Медічі перший погляд — роздивитись добре, звичайно, не встиг. Хода її здалась йому величною, хоч і важкою; щоки, ледь обвислі, здригалися за кожним кроком. Обличчя вже запливло жиром, ніс довгий, але приплесканий, безбарвні очі дивляться перед себе, як неживі. А все ж повз нього проходила до своєї спальні нова жінка, з іще не знайомим йому тілом. Він спитав свого першого стайничого:

— Як скажеш, старий Бляклий Листе? Розкішний шматок, правда?

В голосі короля вчувався сумнів. Бельгард не квапився його розвіяти. Він заявив, що бойового коня, який носить на собі лицаря в повному обладунку, слід оцінювати не так, «як ваших улюблених струнких кобилиць, що аж пританцьовують, лоскочучи вам серце, величносте», — так дослівно сказав він.

Анрі спитав сумно:

— В неї, мабуть, дуже великі ноги? Чого ти не відповідаєш? Ти ж їхав з нею аж із Флоренції, то невже не бачив, які вони?

— Такі, як і все у неї,— викрутився Бельгард.

Анрі швидко відійшов, але, перемірявши галерею один тільки раз, повернувся до нього.

— Друже мій, я ж посилав тебе до Італії, щоб ти побачив там чимбільше, а твоїми очима — і я. А ти, відколи повернувся, такий маломовний, як іще ніколи не був. Звичайно після подорожі люди бувають балакучі. Що ти замовчуєш?

— Величносте, королева має молочну сестру[90].

— Я чув про неї. Мої посли повідомляли. Королева тримає при собі кавалерів для послуг, так заведено в неї на батьківщині. Це нібито невинний звичай, королевин духівник його не ганить. А тебе він непокоїть? — спитав Анрі, засміявся був, тоді урвав сміх і пильно подивився на Бельгарда. Той збентежено відвів очі.

— Що ще? — спитав Анрі. Бельгард мусив відповісти, але тільки повторив:

— Величносте, королева має молочну сестру.

Анрі лайнувся своєю давньою лайкою.

— Оце й усе, про що ти довідавсь у Флоренції? Жінка, що стоїть на варті коло іншої, або віднаджує від неї коханців, або приводить їх. Котрий з цих двох обов'язків виконує та молочна сестра?

— Третій, величносте, і вкрай дивний. Ваші посли повідомляють те, що їм до вподоби. — І Бельгард знову змовк. Цього одруження прагнули всі, і його вже не скасуєш.

Анрі знизав плечима.

— Може, в тієї молочної сестри якісь незвичайні принади? Не турбуйся, з мене вистачить королевиних. Ну, постукайся вже до неї!

Герцог скорився, постукав у двері й гукнув:

— Хай живе король!

Решта дворян підхопили його: хай чужинка зрозуміє, що година настала. Двері справді відчинились, і король із придворними хотіли ввійти. Проте королева, оточена своїми дамами, зустріла їх на порозі, підібрала сукню й низько-низько присіла, вітаючи його.

Вона була вища за нього, та коли присіла, він зміг з гідністю обняти її й поцілувати в уста. Для нього самого це було щонайприродніше діло, але для неї такий звичай був новий, і з ляку вона підвелась без його допомоги, а підібгану сукню забула пустити з руки, і він довше, ніж годилось би, затримав погляд на її ногах. Тоді похопився, звів очі й повів її до каміну. Її рука, яку він тримав у своїй, була безживна. Він говорив про всяку всячину: про жорстокі морози, про важку дорогу. А вона все мовчала, потім нарешті заторохтіла мов школярка, безглуздими для нього словами, і він подумав, що вона так само не зрозуміла його.

Оскільки розмовляти їм, не мавши спільної мови, було важко, він вирішив виголосити промову. Їй не треба було ні розуміти, ні