Амадока - Софія Юріївна Андрухович
У помешканні Петрова, на вузькій, горбатій і вигнутій вуличці Малопідвальній, з верхньої частини якої відкривався вид на дахи і дворики старої забудови, було три письмові столи. За першим Петров писав працю з етнографії, за другим — наукове дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки», за третім працював над белетризованою біографією «Романи Куліша». Тому в науковому тексті час від часу трапляються живописні художні фрагменти, а в художньому — чіткі й конкретні наукові пасажі. За іронією, сусідом Петрова на Малопідвальній був Агатангел Кримський — старший колега з Академії наук. Зовсім поруч була розташована і будівля НКВД.
Уже там, у «Романах Куліша», В. Домонтович присвячує Маркові Вовчку чимало уваги. Згодом він пише белетризовані біографії Костомарова, Франциска Ассизького, Ґете, Ван Ґоґа, Рільке, Вацлава Ржевуського, Франсуа Війона, Тіхо Браге, Йоганна Кеплера, Гракха Бабефа, Сави Чалого, Гельдерліна. Ранні наукові статті Віктора Петрова про Григорія Сковороду рясніють фрагментами, що викликають чуттєві й майже тактильні переживання, які зазвичай дарує художня література: об’єм ситуацій, емоції, стани, вчинки, слова і побутові деталі складають додатковий вимір і дозволяють пізнати мудрого й дивакуватого філософа як когось реального або як самого себе.
Уже навіть за різноманітністю епох і покликань можемо побачити обшир зацікавлень Домонтовича: це письменники і філософи, астрономи і авантюристи, святі й божевільні. Як бачимо, жінка серед постатей, які привернули увагу письменника, тільки одна. Звичайно, у кожному творі з’являються жіночі персонажі — але всі вони лише додаткові елементи, акторки другого плану, необхідне тло, покликане зробити різьбу точнішою, прокреслити деталі й півтіні головного героя.
Марко Вовчок вабила В. Домонтовича. Навколо її образу залягала саме та фактура, яку йому так спокусливо вдавалося розгортати.
Цікаво, що персонажів-чоловіків, хоч яке неприховане захоплення і повагу автора вони б не викликали, він змальовував із характерною собі іронією. Створені ним портрети чимось нагадують карикатури, де влучно підмічені художником особливості перебільшуються і виводяться на перший план: ледь загострений ніс стає дзьобом, повні губи — роздутими міхами, легка сутулість перетворює постать на фігуру шахового коня. Мізерності й дивацтва, слабкості й інфантильні риси підхоплюються Домонтовичем і ним наголошуються. Генії, творці, науковці, мудреці й винахідники виявляються у його текстах плаксивими дітьми, капризунами і впертюхами. Вони носяться кожен зі своєю величезною ідеєю, викликаючи лише сміх і нерозуміння сучасників. Доводять себе до заламання, шалу, гарячки, безпам’ятства, самовідречення, створюють і плекають власні численні проблеми, налаштовують проти себе суспільство — і все заради чогось, на що себе перетворюють, переплавляють. Заради нефізичних сенсів, якими стають.
Марко Вовчок привабила Домонтовича поєднанням сенсів нефізичних (її творчість) і фізичних (велика кількість коханців), складністю характеру, обуренням і неспокоєм, які викликала в інших, суперечливістю вражень про неї. Вона притягнула його своєю мовчущістю. Непроникністю.
Користуючись звичним набором властивих собі інструментів, Домонтович проявляє раптом до героїні зовсім інше, ніж до героїв-чоловіків, ставлення. Він виставляє її в іншому світлі. Домонтович не глузує з Марії Вілінської, не іронізує з неї. Її образ не скидається на карикатуру. Він пише про Марка Вовчка серйозно. Це чоловіки, які в’ються навколо неї, мають дзьоби замість носів і схожі статурою на шахових коней. Які б непристойні жартики не траплялися дослідникові у спогадах сучасників Марка Вовчка, сам Домонтович коментує її постать, слова і вчинки обережно та дбайливо, з повагою й урочистістю.
Схожим чином він поводиться і зі своїми цілковито вигаданими персонажами: сумні, надламані, нехай навіть зовсім безумні й ірраціональні героїні, подані з шанобливим уклоном, з серйозністю і співчуттям; герої-чоловіки, якими б глибокими й поміркованими, якими б трагічними не були, безжально розчленовані на функції, виставлені до читача гіперболізованими якостями, в’їдливо висміяні.
Кожна жіноча постать — це постать матері, втраченої у віці трьох із половиною років. Навряд чи він міг її пам’ятати. А отже, її образ — це образ мовчущого божества: досконалий, невловний і недосяжний. Туга за нездійсненним дотиком, з якою живеш, як із одним з життєво важливих внутрішніх органів: він постійно завдає болю, але без нього твоя загибель — неминуча.
Кожен персонаж-чоловік — це постать батька, який був поруч: виховував, навчав, опікувався. Ухвалював рішення щодо власної долі на користь сина. Постать найближчої людини з плоти і крови, нехай і спрямованої думками і натхненням у вищі сфери, але все ж — звичайної людини, яка кахикає, сякається, поводиться занудно й набридливо. Людини, яка дратує, зворушує, захоплює, подає приклад для наслідування. Постать когось, хто протягом певного часу в житті виконував ролі обох батьків, тобто був усім Всесвітом, був усесильним, мав повну владу над сином. Когось, кого відтак нестерпно хочеться скинути з його постаменту, ким нестерпно хочеться стати.
Кожен персонаж-чоловік — це він сам, автор. Самоіронічний, безжальний до будь-яких виявів, безліч разів деконструйований, розібраний на окремі деталі, розсічений на сеґменти. Нікчемний і сповнений туги за нездійсненним дотиком. Двоїстий, та один.
«Мовчущим божеством» Марка Вовчка назвав закоханий у неї до нестями Пантелеймон Куліш. Спершу вона зачарувала його своєю мовчазністю. Це була розкішна, глибока мовчазність, під параван якої можна було вигідно умостити будь-які власні фантазії.
Коли з часом з’ясувалося, що мовчазність Марка Вовчка ховала в собі щось нескінченно далеке від мрій закоханого корифея, це спричинило тривалий і ґвалтовний шквал обурення, недовіри, образ, самопринижень і принижень на адресу підступної облудниці.
Ні особистими якостями, ні власною історією Софія не могла бути схожою на Марка Вовчка. От хіба що лаконічність і стриманість, що в кожної з жінок, вочевидь, мала власну природу, витоки й значення, все одно були названі однаково — стриманістю й лаконічністю. Обидві вміли бездоганно володіти собою, не виказуючи почуттів. Обидві, здавалося, були невразливими до пристрастей.
Ми не можемо нічого знати про те, що означала мовчазність Софії Зерової. Що вона означала для Зерова і що — для Петрова. Як кожен із чоловіків давав собі з цією мовчазністю раду. Що кожен у ній вбачав. Чи хтось із них зміг розгадати, розкрити Софіїну мовчазність? І якщо так, то чи зумів упоратися зі знайденим там, у глибинах?
Усе, що нам залишається, — фантазувати і спекулювати. Поєднувати випадкові точки на площинах, розташованих під різними нахилами. Домислювати.
«Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.
„Мовчуще божество!“ — як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.
Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.
„Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати
