Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Штампи, сухі формулювання й цитати класиків марксизму-лєнінізму — щит, який у цьому випадку захищає живу тканину справжньої роботи, спинний мозок науки. Критика европейських науковців — спосіб ознайомлення з їхніми працями. Археологія, куди Петров відступає дедалі рішучіше, — одна з небагатьох сфер, у яких за радянських часів допускалась робота з джерелами. Тут дослідження минулого не трактувалось як відстале шкідництво й антирадянська діяльність. Петрову пощастило: його схильність вживлятись і проявлятись у різних царинах, його вміння знаходити себе одразу на різних територіях зберегла йому життя. Зеров, цілковито відданий літературі й мові, повний і цілісний за своєю суттю, не був спроможний на схожий спосіб порятунку. Рильському, який мав тільки власну поетичну творчість, довелося вчинити над собою насильство, перекрутивши себе внутрішньо. Увібгавшись в ідеологічні штампи, виконуючи замовлення, він майже втратив доступ до проявлення. Петров натомість щоразу знаходить спосіб робити щось справжнє, реалізуватися. Навіть явно кривляючись, танцюючи під владну сопілку, старанно вдаючи відданість партійній ідеології — або старанно демонструючи щиру їй відданість (хто може точно сказати?), він розробляє теорії, розкопує могильники, аналізує вірування, мацає черепи, зазирає в глибину історії, стежить за тим, як повільно кружляє та розчиняється в Космосі попіл попередніх поколінь, як цілі народи і культури, що колись завойовували й досягали, кочували і загарбували, перетворилися на найдрібніші частинки, пов’язані між собою квантовою заплутаністю.
Психологічне розщеплення стало єдиною можливістю порятунку життя. Воно стало запорукою збереження цілости. «Істина одна і суцільна». Що з того, якщо більшість її елементів залишаються для нас невидимими й невідомими?
Чи може існувати відданість дружбі там, де протягом довгого часу відбувалася зрада?
Закоханий у чужу дружину Петров пише: «Так, ніколи ніяких „сходин“ неокласиків не було. Не було „неокласичної організації“. Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріяту. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалась дружба з внутрішньої близькости, народжувалась духова одність. Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене.
З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про „неокласиків“ був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.
Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в „неокласичному“ колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости.
Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути».
Зрада стає можливою саме тому, що існує справжня відданість. Використовуючи прийом Петрова: не може бути зради там, де не існує глибокої й ніжної вірности.
Якою вона могла бути — дружба Зерова і Петрова? Якою вона була?
Кохати дружину друга — навряд чи це вияв периферійної дружби. Хіба може бути щось інтимніше між двома чоловіками: ділити любов до античної літератури і філософії, до класичної філології, до европейського мистецтва, літератури, ділитися поглядами на розвиток власної творчости, сперечатись і кпити одне з одного. Кохати дружину друга.
У своїх спогадах про Зерова Софія серед іншого розповідає про перебування в Баришівці. Серед знайомих, згадує вона, були люди цікаві й освічені. Наприклад, Віктор Петров, який час до часу заходив у гості. Розмовлялось чоловікам одне з одним захопливо: обоє були ерудовані, освічені, обоє — академічного складу. Зацікавлення їхні перетинались, а там, де вони розходились, виявлявся благодатний ґрунт для суперечок.
У кількох досконало нейтральних реченнях Софії ці суперечки чомусь виходять на перший план. З участю жінки чи без неї конкуренція між чоловіками виникає у природний спосіб, пов’язана з особливостями кожного.
Софія — ще одна з тих, хто згадує про схильність Петрова до парадоксів. Парадокси, в’їдливі жартики, ущипливі зауваження, провокації на рівному місці, покликані, здавалось би, тільки для того, щоб роздратувати співрозмовника, збити його з пантелику. Більшість людей, очевидно, у відповідь на стиль спілкування Петрова просто замовкала, берегла себе від ще нищівніших насмішок. Але Зеров, який так кохався у різного роду виступах, у викладенні теорій, в читанні лекцій, в постійному озвучуванні різноманітної інформації, тут же синтезованої і перетвореної на контексти, сюжети, історії, міг знаходити в особі Петрова активного співрозмовника, який змушував застосовувати додаткові риторичні прийоми і назагал пожвавлював ситуацію.
Софія стверджує, що чоловіки сперечались, але не сварились. А сама вона тим часом займалася своїми жіночими справами, не втручаючись у чоловічі розмови. Спостерігала за їхніми «двобоями». Ймовірно, присутність спостерігачки наповнювала суперечки двох освічених чоловіків додатковим запалом, напругою, надихала їх. Чи суперечки між чоловіками не стали своєрідною прелюдією до падіння коробки з цукерками згодом, у 1930-му? Що коли суперечки дали цій мовчазній жінці, яка покірно займалася своїми жіночими справами, не втручаючись у серйозні чоловічі розмови, приводи для нових думок і нових почуттів?
Чи багато було людей, здатних переговорити красномовного, охочого до висловлення Зерова? Чи не пристрастю до ведення суперечок з її чоловіком іронічний і прикрий Петров привернув увагу Софії? Чи не зреалізував він бажання, в якому сама вона, стримана й вихована, упокорена у своїй жіночій ролі, собі не зізналась би?
Згодом, з плином років, Петров, найімовірніше, сперечається дедалі менше: хтось згадує, наскільки демонстративно неважливими ставали для нього моменти, коли сторонні люди не розуміли його думки чи не погоджувались із його твердженнями. Петров не затрачав зусиль і часу на те, щоб доводити чи пояснювати: ігнорував запитання, кивав головою у відповідь на чиїсь аргументи, тоді як погляд його був спрямований у вікно або на настінний годинник. Виникає спокуса припустити, що схильність Петрова до суперечки так виразно проявляла себе лише поруч із Зеровим. Чи обома Зеровими? Чи поруч із Софією?
Як може дратувати дружину її освічений, ерудований, розумний, талановитий чоловік, блискучий оратор, душа товариства? Той, хто говорить найбільше, хто найбільше знає, з кого оповідь ллється постійним потоком? Людина-«живе срібло»: теплий, приязний, уважний, енергійний, сповнений радости існування. Йому