Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Софія згадує про період перед Баришівкою: «Зеров називав нашу кухню „жіночим клубом“ та іноді, напрацювавшись коло свого письмового стола, заходив до нас. Він, як звичайно, розповідав щось цікаве, а іноді читав якийсь вірш або переклад, щойно закінчений ним. Не завжди в мене був час його слухати, але моя сусідка казала мені: „Слухайте, слухайте, а то він знайде когось, хто буде його слухати“. Микола Костьович, пригадуючи, мабуть, біблійну легенду про двох сестер, Марту й Марію (з яких одна, Марія, сіла в ногах у Ісуса і слухала Його слів, а друга, Марта, турбувалась про частування та й сказала: „Ось сестра залишила саму мене господарювати, скажи їй, щоб вона допомагала мені“. Але Ісус відповів їй: „Марто, Марто, ти побиваєшся про многе, а потрібне тільки одне, Марія ж вибрала добру частину, яка не відніметься від неї — поживу духовну“), називав мене Мартою, кажучи: „Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне“. Проте я не ображалася за його слова».
Левова частка спогадів про Зерова — це суперлятиви і дифірамби. Схоже, він почав ставати легендою ще за життя: виняткова душа, винятковий розум, винятковий талант. Немає сумніву, що ця його винятковість, внутрішня яскравість, його магнетизм і сповненість любов’ю, попри непоказну зовнішність і зіпсовані зуби, які не давали спокою жодному з тих, хто згодом залишав про Зерова свої спогади, викликали в людях сильні суперечливі почуття.
Бо почуття не схожі на чисті барви: вони завжди сплави. Така їхня природа. Любови не буває без провини, сорому, неповноцінности, залежности, заздрости. Любов живиться провиною, соромом, неповноцінністю, залежністю, заздрістю. Любов із них виростає, черпає міць. І те, що людина не здатна збагнути необхідности й сили власних слабкостей, не дозволяє їй любити, відштовхує від любови туди, де слабкості критично переважають.
Зеров умів чітко артикулювати. Він не залишався непомічений. Він викликав почуття. Саме тому і став центральною фігурою цькування під час так званої «літературної дискусії» 1925–27 років. Саме тому, що він не залишався байдужим, передавав свою пристрасть і свої зацікавлення слухачам, його неможливо було не знищити. Жодне пристосуванство Зерова не порятувало би. Та він і не здатен був до пристосуванства: його цілісність межувала з ригідністю, а віртуозність його розуму була зворотним боком побутової непрактичности. Він гіпнотизував сотню слухачів, але був безпорадним перед ґудзиком, що відірвався. У своїх спогадах, старанно намагаючись формулювати так, щоб це нічим не нагадувало нарікання або виправдання, Софія розповідає, як Зеров лише зрідка допомагав їй тягати сходами догори відра з водою чи як він не спромігся нарубати дров. Із Зерова в її розповіді сміються інші, інші коментують його невміння, але не вона.
Щодо неї самої: ті нечисленні скупі рядки, які оповідають нам про цю жінку, описують незмінну стриманість і небагатослівність. Описи Софії — невиразні, вони всіляко оминають характеристики. На нечисленних знімках бачимо, що вона показна, висока, тонка. Має великі, ледь зизуваті темні очі, видовжене вузьке обличчя і делікатні риси. Ті, що згадують, називають її «ефектною». Найкраще Софію можна розгледіти на груповій фотографії родини Зерових, зробленій у серпні 1934 року.
Костик тут ще живий і здоровий: засмаглий хлопчик із ясними очима, що прямим поглядом дивиться просто в об’єктив. Вуха стирчать. Долоньки зворушливо накривають колінні чашечки схрещених по-турецьки ніг. Стрижка під машинку надає обличчю просвітленого вигляду. Його погляд і натяк на усмішку на устах здаються сумними й несміливими.
Софія напівлежить праворуч від сина, між чоловіковою сестрою Валерією і його ж братом Михайлом, також поетом. Зеров стоїть за її спиною. Як і решта родичів у третьому ряду, вірогідно, він стоїть на колінах. Ми не знаємо, чи для знімка на траву в саду щось постелили, щоб запобігти забрудненню одягу. Зеров у білій сорочці і при краватці. Крізь круглі окуляри видно спокійні усміхнені очі.
Того дня вони востаннє були всі разом. Стояв спекотний серпень, але в Ботанічному саду буяла доглянута зелень. У своїх вогняних клумбах цвіли жовтогарячі кореопсиси, жовтозілля, медоносний сильфій, тонкі промінці язичника яскравіли на темно-пурпуровому листі, перекочувались відтінками кущі гортензій, схожі на колонії застиглих на мить метеликів, від спеки зминався шовк пелюсток гібіскусу.
До того, як приятель родини зробив фото, вони, напевно, певний час прогулювались стежками, шукаючи тіні. Постійно повертались думками до Зінькова, до будинку в самому центрі містечка. Порівнювали рослини над штучним ставком ботсаду з тими, що відображаються у повільній течії Ташані. Згадували — як це завжди буває під час родинних зустрічей, рік у рік — давні історії: знову і знову, котрусь сотню разів, з тими самими подробицями, веселими й запашними, як суниці. Знову сміялись аж до сліз. Потім різко змовкали. Зітхали ненароком, занадто голосно. У Миколи пітніли скельця окулярів.
У задушливій оранжереї з липким повітрям, на нерухомій воді лежало листя латаття. Коли вийшли назовні, виявили раптом, що погода змінилася: дмухав різкий прохолодний вітер, пахло дощем. Михайло, теж поет і філолог, як найстарший брат, першим одягнув піджак, застебнув ґудзики довгими пальцями. Ліг на траву у плямистій тіні від молодого деревця гінкґо білоба. Георгій, ботанік, як брат Дмитро, долонею пригладив русяве волосся, розметане вітром, і сказав, що гінкґо — рослина роздільностатева, і це дерево — жіноче. Микола зірвав роздвоєний листок і простягнув Софії зі словами: «Щоб насправді відповісти, // Чи почуєш, як з глибин // Я співаю — теж двоїстий, // я двоїстий, та один?»[5].
(Згодом, цей єдиний екземпляр жіночого гінкґо, що якраз почав давати насіння, забрали разом зі собою нацисти, відступаючи з Києва.)
На фотографії всі Зерови здаються ледь утомленими і вдоволеними. Губи в них ще липкі і солодкі від випитого щойно лимонаду. Спека спала, але минула й загроза дощу.
Хочеться сподіватись, що серед зелені і рідних Миколі на кілька годин вдалося відволіктися від невідступних думок про арешти і смерті, про заборони, яких ставало дедалі більше, доноси, розстріли знайомих, засідання войовничих матеріялістів-діялектиків та їхні доповіді з викриттям ворогів радянського народу, про села, здичавілі й спустошені голодом, про торішнє самогубство Хвильового. Хочеться розгледіти на його обличчі відображення щемкого затишку, заспокоєння, бодай короткочасного полегшення. Хочеться впевнитися, що хоча б тієї миті, коли родина вилаштувалася до фотографії, Микола відчув, як напружена тіснява у його грудях, огидне заніміння, яке останніми роками стискало й чавило дедалі дужче, ослабло, і на якийсь час навколишній світ розгорнувся ясністю необмеженої легкости.
Вони були всі
