Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Мені воду, — швидко відповіла Лінка.

Каська з підозрою глянула на сестру.

— Що це з тобою? Воду?

— Так. Поки що. Пити хочеться, — збрехала Лінка. Вона вирішила, що почекає, доки Каська спочатку розповість, що в неї діється, перш ніж повідомляти про свою неймовірну новину. Адже вони не бачилися весь липень і половину серпня.

— Ну ж бо, розказуй, — заохотила сестру.

— Та він просто срана паскуда, — Каська вочевидь була розлючена. Лінка ніколи не чула, щоб вона так лаялася. Що сталося? Це через Міхала?

— Ти про Міхала, так?

— Сучий син, паскуда, мудак. Ти знаєш, що він зробив?

— Звідки мені знати?

— Горіха пам’ятаєш?

— Звичайно.

Арек Горіховський якийсь час був їхнім однокласником, а потім перевівся до іншої школи, але Каська товаришувала з ним, вони разом ходили на якісь заняття з образотворчого мистецтва на Охоті.

— І що тобі Горіх зробив?

— Ні, Горіх нічого. Це Міхал. Він вигадав, наче між нами щось було.

— Але ж Горіх гей.

— Так отож. Стовідсотковий. Саме тому ми й приятелюємо, вони класні друзі. А Міхал раптом заявляє, що ми переспали й таке інше.

— Він що — здурів?

— Та здурів. Забанив мене на Фейсбуку.

— Почекай, він у мене серед френдів, побачимо, що він там пише. Ні! Мене теж забанив!

— Тебе?

— Ну.

— І що тепер робити?

— А ти з ним говорила? Із чого взагалі все почалося?

Ну, так, коли Каська почала думати, як усе почалося, то не могла нічого збагнути. Поїхала на канікули з батьками, цього разу до Іспанії, на два тижні. А Міхал тим часом поїхав у якийсь табір серфінгу. Саме тоді все й почало псуватися. Спершу Каська думала, що це просто через те, що він сумує. Потім — що заздрить їй через ту Іспанію. Але тепер вона, власне, не знає, чому так усе сталося. Справа в тому, що вона іноді коментувала якісь Горіхові пости, зрештою, вони ж друзі, а Міхал їй через це влаштував істерику. «Ти за два дні прокоментувала п’ять його постів, а мій — лише один!» — кричав він. Їй не хотілося виправдовуватися, що він у кожному пості ставив схожі фото, тож навіть коментувати не було чого, вона взагалі не знала, що написати. А Горіх пише такі смішні пости, тому хочеться щось додати від себе, ну, але цього вона не могла сказати, тому викрутилася, мовляв, це сталося випадково, і що вона постійно читає й переглядає все, що він постить, зрештою, йому могло здатися, що вона лайкнула всі Горіхові пости. Отака в них вийшла розмова: він торочив своє, а вона — своє.

— Ти повинна з ним зустрітися й поговорити.

— Та я б хотіла. Але він знову кудись поїхав.

Гм, Лінка вважала, що це дуже погано, але не хотіла нічого казати Касьці. Тепер вона взагалі вирішила нічого їй не розповідати. Сестра була настільки зайнята власними проблемами, що невідомо, чи захоче слухати про її. Сказати — скаже, але як буде нагода.

— А ти? Що в тебе?

Може, таки сказати? Але Каська вже взяла телефон, почувся звук повідомлення.

— Чекай, однокласниця пише. Її теж забанив, уявляєш? Лінка раптом відчула страшенну втому. Допила воду.

— Слухай… пробач. Я мушу вже йти, треба з Каєм посидіти. Мама з Адамом ідуть… до супермаркету чи ще кудись.

— А він що, не може сам побути?

— Ні, бо… Йому лише дев’ять років. Ще ні. Але вже скоро зможе залишатися сам, — усміхнулася Лінка.

Що ж, якщо все буде добре, можливо, невдовзі Кай зможе залишатися з її дитиною й доглядати маля. За кілька років. Адже Лінка опікувалася маленьким братиком. Звісно, не сьогодні, нині то була просто відмовка. Лінка не мала сил слухати про сестрині проблеми, власні негаразди вона вважала важливішими. Бо, може, забанити дівчину на Фейсі — це й жахливо. Але викинути зі свого життя дівчину, бо та завагітніла — це ще гірше.

— Можна приїхати до тебе? — написала вона до Наталії. Їй так потрібно з кимсь поговорити і, як виявилося, цим «кимсь» була не Каська.

— Ні, краще не нині… у нас якісь заняття. Може, завтра?

— Окей, — написала Лінка й похнюпилася. Сиділа на лавці, неподалік «Бордо», звідки втекла, вигадавши, що мусить посидіти з Каєм. І куди їй тепер піти? Додому? Ні, на це теж не було сили. Удома сиділа мама з похоронним виразом обличчя, і все здавалося удвічі гіршим. Оскар мав приїхати до Варшави… Лінка завжди була рада його бачити. Та якби він приїхав, бо вже б написав. Куди ж тоді? І раптом, зрозуміла. Вона знає! Знає, куди піти. І аж усміхнулася від цієї думки. Та чи скаже їм? Цього вона не знала, але усвідомлювала, що страшенно за ними скучила.

Забачивши вкритий диким виноградом будинок, Лінка збагнула, що й за ним сумувала. За цим прегарним будинком на Саській Кемпі, з яким пов’язано було стільки спогадів. Пригадала, як прийшла сюди вперше, майже два роки тому, коли пан Дарек найняв її, аби вона розважала своєю присутністю його літнього батька. Як сіла тоді на гойдалці, а пан Антоній злякався, бо думав, що це привид його колишньої коханої. А потім виявилося, що хоч вона й відшукала його кохану, то він однаково обрав Стасю. І вони були щасливими. Лінка сподівалася, що застане їх, як завжди — двох люблячих сивеньких голубів. І не помилилася. Добре, що бодай щось у житті залишається незмінним.

Двері відчинила Стася, яка відразу вигукнула:

— Антонію! У нас гостя!

Старенький тут-таки підійшов і міцно її обняв.

— Халінко! Давно тебе в нас не було! Знову підросла…

— Я більше не росту, — засміялася Лінка.

— І погарнішала. Чудово виглядаєш, правда, Стасенько?

— Правда. Просто квітнеш. Пообідаєш з нами?

Їй здавалося, що вона не голодна, але від такої пропозиції рот миттю наповнився слиною. Обіди іут справді були неймовірні. Ніхто не зміг би приготувати такий томатний суп чи бульйон, чи відбивні! І Лінка не розчарувалася: на столі з’явилася супниця з томатним супом.

Як їм це вдається? Адже вони не чекали, що я прийду?

— Ми саме збиралися сідати до столу. Ти якраз вчасно, — мовила пані Стася, відкидаючи срібне пасмо з обличчя. — Ми такі раді, що ти завітала! Канікули закінчилися? Куди ти їздила?

— Ну, взагалі… Далеко не мандрувала. До Наталії навідувалася, до реабілітаційного центру, — пояснила вона. — Це та моя подруга, у якої були проблеми, вона занадто худла…

— Так, так. Але ж ти не худнеш? Тобі це