Священна книга гоповідань - Павло Петрович Коробчук

– Воно ж мою Муфточку заразить аскаридами! – заверещав Молочник.

– Чого ти накинувся? – намагався збити градус І-раз. – Малий у траблах, а ти напастой, як ахтунг.

– Ага, Молочник, ти часом буваєш, як ахтунг, – додав І-два, який теж зазирнув у коридор подивитися на хлопчака.

– Не хвилюйся, – підійшов до Молочника Малдаван і взяв його за руку.

– Так, спокуха, – розставив руки перед собою Молочник, намагаючись усіх заспокоїти, хоча нервував лише він. – Давай кажи, шо до чого.

– У малого запари, – повторив І-раз і вдихнув, щоб продовжити.

Але Молочник його перебив, зуби Ісуса у нього на футболці скривилися:

– Я не до тебе говорю. Малий, кажи, чьо притулив?

Хлопчик стояв у невідомій йому задимленій квартирі, його обступили хирляві дяді з пивом, в сусідній кімнаті на моніторі завмер вампір в момент стирання наждаком зубів, пікінес облизував коліно Молочнику.

У дитини були великі зволожені очі, ніби він наклеїв собі на очні яблука вирізані з японських коміксів очі головного героя. Хлопчик не заплакав, але шорти у нього стали мокрі, він трішки обпісявся:

– Я загубився. Я шукаю маму.

Пікінес заходився обнюхувати малого і його змокрілі шортики.

іграшка, якою ніхто не вміє гратися

Хлопчик розповів, що загубився просто посеред торгівельного центру, поки його мама вибирала колготки, розмальовані, як спіральна драбинка геному людини. Так і сказав: «геному людини», а гопники подумали, що йдеться про людські екскременти. Він задивився на ескімо в пурпуровій обгортці з пінгвінами у сомбреро й незчувся, як втратив орієнтир, де мав чекати маму.

Довго блукав торгівельним центром, потім сів у куточку, біля обмінного пункту, і тихо заплакав. Першим до нього підійшов Іван. Глянув на малого, і в нього десь із глибини підсвідомості прокинулася людяність, яка давно запріла, ніби пролежні пенсіонерів. Він розпитав у дитини, чого та реве. Потім, оскільки категорично ніколи не збирався мати справу з міліцією, вирішив не віддавати охороні хлопця, бо хезе, прикидав І-раз, шо вони з пациком будуть робити – водитимуть паяльником по вушній раковині, підкинуть корабель коноплі чи просто приб’ють. Не любив гопник міліцію, знав усі її тріщинки.

Тому забрав хлопчика з собою, вирішив показати йому реалії вуличного життя. І привів на тусовку, де – накурено, потомлено, провампірено, насобачено, загоплено. Придуркуватий пікінес бігає навколо дитини. Якісь невідомі мужики втупилися йому у анімешні оченята і не радіють, як зазвичай бувало в гостях із батьками, які малого іноді забирали до друзів. У батьківських друзів його леліяли, як нову іграшку. А тут з ним поводилися, як з іграшкою, якою ніхто не вміє гратися.

як повелися з хлопцем. чому лишили в Молочника

– Давайте так, – почав Молочник. Він дивився на маля і сприймав його у своїй квартирі, ніби глиста в тілі, – забирайте його до себе. У вас – мама по вихідних прибирає, – мудро аргументував він.

– Молочник, – вигадали Івани, – давай заб’ємся, шо ми вичислимо радаків за п’ять днів.

– Та знаходьте хоть після відкриття Америки, – переплутав віки та століття Молочник, – але тут цього пацана не буде.

– Ми про те, шо поки пацан буде в тебе – ми будемо пробивати по периметру, де його предки. Ти ж в будні трудишся, а ми, так сказать, пахаєм на благо нації. Найдем радаків, а заодно і викуп з них виб’єм. А добро з тобою роздерибанимо. Пополам. А?

– Ну, ви прямо з пальця ділюгу висмоктуєте! – задумався Молочник.

Він прикинув, що за малого можна відшкребти добре бабло, якщо все грамотно провернути. Останнім часом авторитет у Іванів підріс, після того, як районом пішла чутка, що вони збиралися побити майора міліції у нього вдома. Довіра до їхньої діяльності та вертихвостості тверднула швидко, як тіла динозаврів після раптового приходу льодовикового періоду. Їх вважали такими собі трьома гончаками. Якби гопники були патріотами, то їх вважали б українськими гірськими гончаками. Є така порода псів.

– Ви на гіпнотизерів не вчилися? – не переставав дивуватися Молочник. – Полюбасу, чотко аргументи жарите.

пазурі

Три гопники Івани почали пошуки батьків.

Вони хотіли знайти батьків так, щоб ті не дізналися ні про те, де перебуває хлопчик, ні про те, хто розшукував цих батьків. У цьому й полягав парадокс ситуації. Бо коли дитину викрадають, то завжди знають, у яких саме батьків будуть вимагати викуп. А тут – невідомо у кого.

У міліцію вони, як було й сказано раніше, вирішили не звертатися. У Іванів спільні фантомні болі при думці про міліцію – у всіх відразу починають нити не раз биті боки.

По людях ходити питати, чи не знає ніхто про зниклого в їхньому районі хлопчика – теж не варіант. В такому разі хлопчика треба буде віддавати по-доброму, без ніяких викупів тощо. Бо їх попалять. А благодійність не закладена в мізки Іванів, вони просто не чули ніколи такого слова. Гопники й уявити не могли, що люди, які знайдуть завдяки їм дитину і які відразу ж засліпляться щасливим знаходженням втраченого сина, будуть готові озолотити їх.

Також відпадав варіант простого повернення хлопчика на те ж місце в супермаркет. Грошима в даному випадку й не пахло. І хлопчиком переставало пахнути.

Вирішили купити нову сім-карту, розвісити фотографію хлопця з номером телефону в кількох видних місцях мікрорайону і просто чекати. Гопники часто поводяться, як рибалки – займаються непевними махінаціями і можуть тижнями втикати й вичікувати, чи клюне. Це плотний тип конспірації, вважають Івани.

Після того, як заридані сльозами та закидані заспокійливим батьки зателефонують за вказаним номером, Івани, уже як справжні кіднеппери, вкажуть, куди покласти відповідну суму грошей і де після того, як гроші потраплять їм до рук, забрати хлопця. Про банківські рахунки пацани чули, але в ці складнощі зайвий раз вирішили не встрявати. І без цього виходить занадто нервова схема збагачення.

Все вимальовувалося і назрівало, як сюжет у голлівудських фільмах, телевізійна буденність, так би мовити. Зрештою, можуть передзвонити не батьки, а міліція, яка потім підсидить гопників на точці, де батьки покладуть гроші. Міліція взагалі може з’явитися в будь-який момент пошуків. В любу ділюгу нада врубатися акуратно, знали гопники, тому й ховали постійно свою обережність за удаваними лінощами.

Тож Івани сфотографували у Молочника дитину й пішли додому, складати і реалізовувати детальний план дій – купувати щодня газети з рекламними оголошеннями, студіювати їх на наявність повідомлень про розшук дітей, купити сім-карту, роздрукувати фотку з номером телефону